Катерину з дітьми чоловік вивіз у село до батьків ще на початку війни. Дуже важко там виживати без роботи і зарплати. І дуже страшно під час чергового обстрілу залишитись без домівки

Мені 38 років. До війни ми мешкали у Миколаєві з чоловіком і двома доньками. Старшій вже двадцять років, а молодшій сім недавно виповнилося. Я працювала в школі кухарем, чоловік – водій на зерновозі. Як розпочалася війна, виїхали з місця проживання в село до батьків. 

Ми чотири місяці сиділи без роботи, мені якісь копійки платили. Потім чоловік пішов працювати на зерновозі, а за мною зберігається місце, але зарплату не нараховують. Донька старша шукає роботу, менша навчається онлайн. Досі перебуваємо в батьків у селі. 

Поряд із нами - аеродром військовий. Менша дитина злякалася вибухів. Ми сиділи майже добу в підвалі. Опалення в нас працює від електрики, а це ж зима - дуже холодно було у квартирі. Чоловік добрався додому, як зміг, і ми відразу виїхали, навіть не чекали, поки щось трапиться. 

Зараз уже трошки спокійніше, ніж у перші п’ять місяців. Хоча буває, що й над нами збивають ракети, чи що воно таке. Я вже не вибігаю подивитися. Спочатку бігала, виглядала, що до чого, а потім чоловік мене насварив. 

Ми й тут, у мами, бігали в підвал, тому що вибухи лунали сильні. Нам було видно заграву над містом. Холодно було. Ми три місяці спали вдягненими. Дитина боялася роздягатися. Спали в теплих речах. Підскакували, якщо чули вибухи, і бігли до підвалу. 

Я дуже рідко буваю в місті, та коли туди приїжджаю й дивлюся на розбиті будинки, то стає дуже страшно. Люди залишилися без домівок, а вже розпочинаються морози, і я переживаю, що, не дай Боже, зі мною теж таке трапиться. Тоді я навіть не знатиму, що робити, якщо в холоди залишуся з дітьми без житла. 

Зворушує, коли дивлюсь відео, як приходять наші захисники додому, зустрічаються зі своїми рідними. Я постійно таке дивлюся зі сльозами на очах. Двоє моїх братів воюють, і такі відео мене дуже зворушують. 

У нас приватний будинок. Газ, слава Богу, був, і опалення теж. Вода – в колодязі у дворі. Продукти потрошку купували спочатку, а потім допомогу почали давати переселенцям, стало легше. 

В сім’ї всі знервовані всі дуже, емоційні. Війна негативно вплинула.

Я себе налаштовую тільки на те, що вона скінчиться дуже швидко. Якби ж до Нового руку стало більш-менш спокійно, щоб ми могли повернутися до нормального життя! А як буде насправді – не знаю, звісно. 

Мрію зустрітися зі своїми рідними, яких не бачили уже сім місяців, сісти з ними за один стіл та обговорити, як вони жили весь цей час. Хтось живе гарно, хтось не дуже, хтось виїхав за кордон, і ми не можемо нормально поспілкуватися. Хочеться, щоб уже повернулися брати до своїх сімей, щоб діти пішли в школу, щоб ми всі працювали і все було, як раніше.