Оксана мала надію на щасливе життя з чоловіком і дітьми у новому домі, який вони звели власноруч. Однак почалася війна, і сім’я вимушена була все покинути і виїхати з Краматорська, бо залишатися у місті було небезпечно.

Ми завершували майструвати дах свого будинку, який будували 11 років. Посадили сад, в якому нарешті мали з’явитися перші плоди. Але 24 лютого о п’ятій ранку прокинулись від потужних вибухів. Дім здригнувся, і з’явилося відчуття незахищеності від такої страшної сили, як ракети. Ми почали забивати вікна дошками, складати книжки з домашньої бібліотеки на підвіконня.

У нас кухня на нульовому поверсі - туди ходили під час сирен. Думали про дітей, не хотіли залишати рідне місце. Стільки сліз, переживань та болю було на душі! Ми ще й не жили майже у своєму домі. Тільки все налагодилось. Мали розпочати свою справу, розвозили людям хліб. Мали ще деякі плани. Та коли останні близькі знайомі почали збиратися, ми поїхали з ними.

Деякі покрівельні матеріали з даху віддали на аеродром, тому що туди влучило, і військовим треба було робити якісь тимчасові споруди.

Перший жах – зруйнований дім наших друзів. Це сталося на початку березня. Їхню квартиру рознесло повністю.

У березні ми переїхали до Івано-Франківська. Переїзд був трохи емоційним, тому що не знали, як складеться дорога. Коли проїжджали міст у Дніпрі, стався вибух. Ракета пролетіла майже над головами. Я подумала: «Це, напевно, така доля – померти». Ще в цей час у наших друзів зупинилась машина прямо на мосту. На щастя, все обійшлось. Перша зупинка була у Вінниці. Нас там прийняли зовсім чужі люди, нагодували та дали місце для ночівлі. Наших двох котів теж прийняли.

З болем згадую, як дізналася про влучання у залізничний вокзал у Краматорську.

Життя на якийсь час зупинилося: було відчуття, ніби ти вмер з тими, хто там загинув. Повірити в те, що сталося, було неможливо.

Ще однією трагедією для мене став обстріл району Іванівка, в якому ми жили у Краматорську. Люди, які оселилися в нашому домі, зателефонували, плакали і розповідали, який це був жах. Чоловік так і залишився сидіти в альтанці біля свого дому, одна собака загризла іншу з переляку (обидві належали одному хазяїнові). Люди залишилися без домівок. Наш будинок не постраждав, але дах трішки підірвало. Наш пес постійно кудись зникає – дуже лякається вибухів.

Нас семеро, зараз живемо у близької нам людини у трикімнатній квартирі в Івано-Франківську. Коли зустрічаємо людей зі сходу України, радіємо.

Отримуємо гуманітарну допомогу. Для нас це - не лише продуктові набори, засоби гігієни, а відчуття турботи, яка має велике значення для вимушених переселенців. Це також - зустрічі у черзі з людьми, які теж покинули свої домівки. Це тепло та небайдужість - те, що нам емоційно необхідно.