Ми з Маріуполя. Були там, коли почалося російське вторгнення. Я працював в обласній лікарні інженером-програмістом. 

У день початку війни ми приїхали на роботу. Нам роздали трудові книжки і сказали більше не виходити. Ми перебували вдома, на вулиці Куїнджі, біля драмтеатру. До мене приїхали всі мої родичі, у яких будинки були розташовані на околиці. 

Спочатку зник зв'язок, світло і газ. Коли зник газ, люди вийшли на вулиці, варили каші на багаттях. Всі під'їзди самоорганізувались. У наші "сталінки", найбільш міцні будинки у місті, з'їхалось багато людей з усього Маріуполя. Виходив під'їзд - з нього лише 10 були мешканцями будинку, а 40 - родичами мешканців. Люди один одному допомагали, взаємовиручка була. "Азовці" нам допомагали. Приїжджали, давали їжу зі складів - заморожену рибу, продукти. Було багато військових, патрульна поліція. Всі вони до останнього допомагали мешканцям. Не знаю, чи були серед нас навідники, але один точно був, він засвітився в окупаційній Маріупольській адміністрації. 

У нас в будинку було старе радянське повноцінне бомбосховище із дверима, які зачинялись на засуви, хіба що без фільтрів води і протигазів. Туди на другий день вторгнення привезли людей із Сартани і розбомбленої Волновахи. Їх завезли машинами військові, їх було близько 80 осіб. Вони звідти майже не виходили, тому що сховище було переповнене. Через дорогу від нас у такій самій сталінці теж було старе радянське бомбосховище. Комендантом того бомбосховища був Андрій Кіор, який нині є секретарем окупаційної влади і пише веселі казки про те, як Маріуполь чекав на русню і як добре жити при росіянах. Цей маленький нікчема постійно вився серед "азовців" і війсьових з поліцією і я більш, ніж впевнений, що він корегував вогонь.

Здебільшого там усі поводили себе гідно, всі згуртувались. Попри відчай, загальний настрій людей додавав бадьорості і піднімав бойовий дух. Ніхто не падав духом, попри складну ситуацію. Діти по команді "повітря" навчились кулею бігати у підвал,  рахували  бомби, тому що знали скільки бомб несе кожен літак. Люди навчились розрізняти хто стріляє і звідки, чи це летить по нас, чи це стрілянина у відповідь. 

У наш дім влучало достатньо багато. Перший раз до нас прилетів гаубичний снаряд, пробив дах будинку і застряг у стелі п'ятого поверху. Другий раз він упав зранку, ще кашовари не встигли вийти, вбив уламком собаку.

А коли влучив у наш підвал, пробив кладку підвалу. Пощастило, що там нікого не було, люди пішли за сім хвилин до того. Якраз закінчився обстріл, і вони піднялись у квартири, щоб взяти їжу. Всі вижили. Через тиждень почали бомбити азовців у "Азовсталі". У 50 метрах від нашого будинку впала авіабомба. Весь дім у нас прокинувся, тому що у всіх будинків в околиці вилетіли вікна. Тоді було -7 градусів, і весь дім залишився без вікон. Люди ночували в підвалі. Там було безпечно, а в квартирах гуляли протяги. Люди залишались людьми навіть у найскладніших життєвих ситуаціях.

Посиділи ми там три тижні, вдалося вирватися 16 березня у Запоріжжя. Нам сказали люди з охорони, що буде колона і будемо прориватися через кільце руснявих блокпостів через селище Моряків. Коли ми їхали по Приморському бульвару нас було приблизно 80 машин, а потім колона розділилась - якась частина поїхала у Мелекіне, інша -  на Білосарайську Косу, хтось повернув на Запоріжжя. Ми поїхали на Запоріжжя. Їхали добу, проїхали 17 блокпостів русні і годині о 10 вечора ми були за Василівкою, там нас зустріли наші. А потім у повній темряві нашу колону везли до "Епіцентру", де нас зареєстрували. 

Дружина була в Європі ще до війни. В Маріуполі залишались мої діти. Я не встиг їх вивезти, війна почалася. Я їхав з однією дитиною, а іншу мав везти його батько, але він не поїхав. Більше за все я боявся, що нас розстріляють по дорозі. Були випадки, коли русня так і вчиняла, ми проїжджали багато згорілих і покинутих машин на узбіччі. Це деморалізувало. Після Василівки до Запоріжжя ми їхали у повній темряві. Не вмикали фари, не горіли ніде ліхтарі. Нам сказали реагувати тільки на стоп-сигнали автомобілів, які їхали попереду. На дорозі було купа протитанкових їжаків і мін. Була напружена і нервова їзда. Але було полегшення, бо це вже була українська територія. 

Русня примушувала роздягатися не тільки чоловіків, а й жінок. Вони шукали татуювання, гроші, заховані на тілі. Нікого із того, що я бачив, на підвал не забирали, але це не факт, що так не було.

Я тепер перебуваю в Ужгороді, працюю дистанційно. 

Коли ЗСУ будуть відбивати Маріуполь, я особисто дозволяю, щоб їх в нуль зрівняли, аби там не було русні. І я не один такий. Коли говорять, що маріупольці проросійські, це неправда.