Лариса дуже переймається трагедіями мирних українців і вважає, що для закінчення цієї бійні потрібно об’єднатись усім прогресивним силам світу

Мені 65 років. Війна мене застала ще в 2014 році в Донецьку. Я змушена була піти з роботи, бо мама захворіла на інсульт. Мені було потрібно піклуватись про неї і якось ховатись від війни. Багато було складних обставин, через які мені було важко виїхати. Я переїхала до Маріуполя - туди мене запросили мої колишні колеги. Я раніше працювала у сфері культури, і продовжила працювати в Маріуполі. Інколи перебувала у мами. Коли їй було краще, я виїжджала у Маріуполь.

Перший день війни мені дуже  сильно запам’ятався. Я на той час втратила чоловіка, на руках була хвора мама. Я кричала не своїм голосом. Мені телефонувала подруга з Мюнхена (вона давно туди поїхала) і намагалась мене заспокоїти. Я кричала: «Ви, Європа, чому ви нам не допоможете?!» Це був дуже тяжкий день, і не тільки цей.  

Втратила я в окупації чоловіка і маму, й поїхала на Сумщину до своїх сестер, потім переїхала до Києва. Мене покликала донька. У мене залишилось багато зв’язків з з моєю рідною Горлівкою, де залишились родичі. Серце болить і за горлівських, які там сидять трусяться,  і за сумчан, за могили моїх близьких, які лишились там. 

Усе, що я наживала роками, – житло, меблі, майно, також лишилось там. Зараз там бандити побили вікна у горлівській і батьківській хаті. Тепер хтозна, що з цим робити. 

Я вдячна Україні і Фонду Ріната Ахметова за те, що дають таку допомогу і підтримують нас. Я тут відчуваю себе спокійніше і можу трохи озирнутись, яке навкруги мене життя, які є врівноважені спокійні люди, чемні, виховані, які притримуються своїх людських принципів. Зараз мені підказали маріупольці, що я можу звернутись до фонду ООН, щоб мені надали допомогу. Я ще туди не зверталась, але думаю, що це можливість реалістична.

Моїм сестрам на Сумщині теж треба чи тікати, чи щось робити. А із села важко поїхати, тому що там живність у людей. Там дуже складна ситуація, бо близько кордон, там відбуваються важкі події. Той кордон чисто символічний, там і ДРГ проникають. Тому люди, які мирно обробляли свою землю, десь працювали, якось жили зі своїми родинами, тепер змушені кудись тікати. Одна племінниця поїхала в Естонію, інша - до Німеччини, їхня онука теж кудись виїхала. Вони скоро будуть всі без сімей, сидітимуть і дивитимуться у вікно, де ті снаряди літають.

На мою думку, війна може закінчитись, коли по озброєнню стане перевага на боці України. Коли все європейське суспільство, всі країни, які відстоюватимуть свої європейські цінності, разом допоможуть нам озброєнням і фінансово. А ще – економічно натиснуть на Росію. Бо лише на героїзмі це важко втримувати, адже люди – це найцінніше, а їх все менше і менше, військових і цивільних. 

Лише на Сумщині уже скільки кладовищ із загиблими односельцями. Це дуже важко. Люди там усі чорні, вони забули як це посміхатись. 

Пішов третій рік, а горю, сльозам і крові немає кінця. Все це може закінчитись, коли люди об’єднаються і у нас буде підтримка інших країн. Я з оптимізмом на це дивлюсь, хоча дуже багато тривог і безсонних ночей. Я не маю спокою. Закреслене життя. Відібране все, що було у минулому, і хочуть відібрати майбутнє. Сьогодення у нас тече під акомпанемент тривог і новин, від яких нічого обнадійливого не почуєш. Тому людям потрібно підтримувати один одного. Тому я вірю тільки в об’єднані сили усіх прогресивних країн, які здатні протистояти російській навалі.