Наталія з дитиною була вимушена переїхати на захід України, але і там безпека не гарантована. Дистанційно навчати першокласників у воєнних умовах ще важче, ніж під час пандемії

Ми збирались на роботу, як завжди. Дуже перелякались вибухів, які всі почули на шосту годину. В чаті почали писати батьки моїх учнів, але ще ніхто не знав, що сталося. Потім в міських чатах повідомили, що почалася війна, обстріли по всій Україні. Раніше такі вибухи були тільки на сході, а в інших областях такого не могло бути. Було дуже страшно. Не хотілося вірити, що справді почалася війна. Ця ситуація вибила землю з-під ніг. Потім поступила інформація від адміністрації, що треба сьогодні і завтра  перейти на дистанційні уроки, а потім будемо дивитися по ситуації. 

Люди почали поспіхом збирати свої речі, десь виїжджати. У місті були дуже великі черги до банкоматів, люди почали знімати кошти з рахунків. Також було дуже багато людей в магазині, всі були дуже перелякані. Дуже багато було черг на заправках - можна було простояти пів дня, щоб заправити машину. Через вікно дивився, що робиться: люди пакували великі пакунки, речі виносили з квартир і виїжджали. Це була жахлива картина. Ми розуміли, що сталося страшне.

Ми поїхали в село до батьків чоловіка: тут трішечки безпечніше було, тому що це трохи подалі від міста. Нам не чутно було сирен, які гули на все місто і наводили такого страху, що неможливо було перенести. 

Нам тут було трохи тихіше і спокійніше. Але в один момент, коли поряд в селі упали залишки ракети, яку збили ППО, всі перелякалися, і чоловік нас із дітьми відправив на захід Україниу до родичів. Вони за нас теж дуже переживали, просили, щоб ми зі сходу їхали до них, бо в них безпечніше. На другий день після того, як ми виїхали, був такий самий приліт у Львівській області. Ми зрозуміли, що заховатися в Україні дуже важко, тому що ніхто не знає, де впаде ракета і як буде відбуватися далі подія. За кордон ми не планували виїжджати.

Найбільше шокує те, що ми не захищені від тих ракет, не знаємо, куди вони прилетять і хто постраждає. Дуже шокує, що страждають невинні люди, діти. Шкода людей, які залишилися без житла, без будь-яких засобів для існування. 

Чому, знаючи про тих, хто нам таку біду робить, ніхто не може зупинити цей терор? Це дуже вражає. Чому, знаючи, що нам країна-агресор несе, таку повномасштабну війну об'явили і такі  затрати, таке горе, ніхто не може зупинити це і якось вплинути, чому дев’ять років ми постійно повинні це терпіти? І стільки жертв… дуже тяжко це усвідомити. Невже немає управи на цю людину чи на країну? Там спокійно живуть люди, працюють, співають, у них все добре.

Ми зараз працюємо онлайн з дітками. У мене перший клас. У моєму досвіді дистанційне навчання вже було, тому що ми пережили коронавірус. Але зараз дистанційне навчання набагато складніше відбувається, тому що багато першачків, і ми з ними ні разу не бачилися вживу. Звичайно, ми спілкуємося не в такому обсязі, як би хотілося, тому більша робота зараз переходить на батьків. Батьки поряд із дітьми, діти самі не впораються. На навчання дуже впливають відключення електроенергії. То відключають світло, то припадає інтернет. Ми навчаємося в таких умовах. 

Хотілося кращого для себе життя, для дітей, щоб всі закінчили навчання нормально, не дистанційно, як зараз, мали роботу. Доньці 21 рік, вона вже працює, навчалася в Києві. Було дуже багато планів, але все зруйнувалося. Хочеться, щоб все повернулося, щоб ми стали жити так, як раніше, працювати, відпочивати.