Початок війни – це був жах. Я не повірила, що таке почалось. Шокувала сама обстановка в місті. Не було людей на вулицях, зачинені дитячі садочки, школи, аптеки. Вибухи. Не вистачало продуктів в магазинах. Добре, що видавали гуманітарні набори, дякуємо за це.

Звичайно, навіть коли не було світла два місяці, ті люди, які залишились вдома, виходили на вулицю, гуртувались, про щось говорили між собою. Це у звичку увійшло, так було кожен день. Це - теплі спогади. 

До війни я працювала у дитячому садочку - його закрили. Тепер сиджу вдома, займаюсь господарством. 

Не вистачає роботи, спілкування. Близькі люди тепер живуть дуже далеко і немає з ними зв’язку. Порозкидало нас скрізь. 

Ми живемо в приватному будинку, в нас є город. Виходжу на город і щось роблю, якісь вправи фізичні - воно допомагає зняти нервову напругу. 

Чекаю із дня на день, з хвилини на хвилину, щоб війна закінчилась. Зрозуміло, що того, що було раніше, вже ніколи не буде. Ми мріємо про майбутнє, але це дуже далеко - ми до того не доживемо. Миру хочеться.