Ми з телевізора дізналися про війну. Нас ця звістка шокувала. Застала у квартирі в місті. Ми в той же день переїхали в село - там було трошки спокійніше. Чути вибухи, але не так гучно. А взагалі було тривожно, і ночі були жахливі. Ми спали вдягнені, були насторожі.

З продуктами та ліками було все нормально. Так, ми стояли в чергах, щоб трошки докупити. У перший день була метушня: люди що бачили, те і купували. І ми так само. Хліба брали трошки на запас, потім сухарі сушили в духовці. Вода в нас тут була і є. Запаси зробили, поналивали в пляшки, каструлі. Трохи згодом магазини почали підвозити продукти. А ще нам давали гуманітарну допомогу.

Ми не так близько перебуваємо від бойових дій, тільки чуємо вдалині звуки вибухів, але тривога в душі була і є. Ми не спускалися в погріб, бо було страшно, що накриє там. Сиділи в будинку в глухих місцях.

Шокувала думка: «Що з нами буде далі?». І те, що люди в невідомість тікали. Усе робили поспіхом, кидали все. Думаю про чоловіків, про сусідів, які пішли на війну. У нас є й загиблі серед знайомих. Мені 67 років, і я ніколи не могла подумати, що так буду свій вік доживати.

Родичі всі на місці, тільки чоловікова сестра поїхала. Тяжко, що людина зосталася без усього, що за свій молодий вік нажила. Ми всі ТПО: я, дочка і чоловік мій. І зараз із нами мешкає кума дочки з чоловіком і дитиною. Там було їм важко жити, вони не знають, що їм далі робити. Попереду - зима. А відволікає те, що тут городина була: овочі, рослини якісь. За всім цим доглядали й відволікалися.  

Якби хоч трошки була надія, що це все скоро закінчиться… А планувати майбутнє зараз марно.