Марія Мойсеївна два роки не бачила дітей, сім’я розділена кордонами. Ночами мешканці Золотого досі прокидаються – чутні вибухи й постріли.

Коли почалася війна, ми два дні перебували в підвалі училища. Потім обстріли трохи вщухли, пішли далі до Мар’їнки. Там вони й зараз ідуть, знову стріляють. Нещодавно загинула людина, вчора одну тяжко поранило. До нас снаряди трохи не долітають. Чути шум, гуркіт снарядів, але поки в нас спокійно, люди всі живі. Найстрашніше, що людей убивають – і душа болить за всіх.

Із сусідами говорили про те, щоб був порядок і швидше припинилася війна. Люди в кожному місті сидять, як ніби у в’язниці, нікого нікуди не пускають. Кому це подобається?

Люди в кожному місті сидять, як ніби у в’язниці

Хочеться трошки забути про те, що діється. Хочеться подій, які приносять свято, щоб людей хоч трохи підтримати.

Я дітей не бачу два роки. Дочка з онуком із Донецька не приїжджають. Яка мені радість від цього, що не бачу дітей? Я живу сама. Мені нема чого їм дати й передати. Займаюся повсякденними справами, щоб хоч якось забутися. У мене є маленька дача, там вирощую помідори, саджу картоплю.

За Попасною найбільше стріляють. Нерви вже нікуди не годяться, щось упаде, а я підстрибую та смикаюсь. Уночі не можна спати – о другій-третій години ночі гупає, скло тремтить. Гуркіт стоїть, але до нас снаряди не долітають. Хоч це добре, що люди живі й хати не горять.