Я мешкала в Херсонській області, в селі. Ми збирались на роботу і раптом почули вибухи, а потім включили телебачення. Були в шоці. Вісім місяців в окупації знаходились. Довелось з дітьми та бабусями бігати по підвалах. Недоїдали, недосипали. Ліків не вистачало. 

Мене шокувало, що окупанти прийшли на нашу землю нас вбивати. Ми сиділи постійно вдома. 

Люди страждали, коли рашисти бігали по селу ветеранів АТО ловили, стріляли. 

Пам’ятаємо, як у село наші ЗСУ зайшли – це була радість велика. Ті, хто жив на початку села, об’їжджали і всім казали, що наші зайшли.

Рідні роз’їхались усі. Батько залишився там, а ми евакуювались в Одеську область. У мене дві прабабусі – 88 і 86 років, і я їх не покинула. Сестра евакуювалась сюди раніше і знайшла мені будинок в оренду. Бабусі погодились переїхати сюди, а за кордон вони не погодились би їхати. У мене є двоє дітей, 8 та 9 років, і ще 16-річна сестра під опікою.  

Хочу, щоб скоріше настала перемога та повернутись додому відбудовувати будинок. Хочеться додому.