Мені п’ятдесят років. Я жила в Херсоні. Працювала в школі. Про початок війни дізналася від доньки. Вона навчалася в Харкові. Потім батьки учнів писали про обстріли Генічеська. У нас було тихо, тому я не могла усвідомити, що почалася війна. Повірила лише тоді, коли в парку біля Антонівки загинули хлопці. 

Біля магазинів і аптек були черги. Люди стояли на морозі. Деякі не витримували – втрачали свідомість. Працював лише один банк. До нього займали чергу з ночі. 

Найбільше мене шокувала кількість смертей. Росіяни розстрілювали тих, хто намагався виїхати. Було страшно бачити вбитих людей в автомобілях. 

Двадцятого листопада ми з чоловіком і сином виїхали до батьків у Миколаївську область. Херсон уже був звільнений, але його активно обстрілювали. Не було світла й води. На деякий час зупинялися у Дніпрі, бо там була донька. Ми майже рік не бачили її. 

Чоловік і свекруха повернулися додому, щоб вставити шибки, та так і залишилися. А ми з сином поки що не ризикуємо повертатися. Чоловік втратив роботу під час війни. Я працюю дистанційно. Коли була в окупації, то дуже переживала, щоб окупанти не прийшли з обшуком, бо я викладаю українську мову. Якби знайшли українську програму, то у мене могли б бути проблеми. 

Батьки дуже постаріли, бо переживали за нас, дітей. Нас троє, і всі були в окупації. Мій брат досі живе на окупованій території в Запорізькій області.

Надіюся, що війна закінчиться цього року. Довіряю нашим збройним силам і підтримую їх.