Без п’ятнадцяти п’ять ранку почались обстріли, вибухи на аеродромі. Стало страшно і незрозуміло, що робити. Це був робочий день. О п’ятій ранку почались телефонні дзвінки. Мені сказали, що почалась війна. Я працювала до війни бухгалтером на підприємстві. Того дня ми пішли з керівником і видали робітникам зарплату, позабирали документи і сиділи в очікуванні чогось, бо не знали, що нам робити далі. 

Проблеми були більше з нестачею медикаментів, бо їжа в мене завжди була про запас. Люди розгрібали ліки, аптеки зачинялись. Ще були страшні черги до банкоматів, неможливо було зняти кошти. В магазинах і аптеках тільки готівкою розраховувались, ніхто не продавав через термінал. 

Ми ще не знали, що є поряд приліт у сусідній двір, а у мене вже почалась паніка., і я не могла зрозуміти, що робити. Було дуже страшно за своє життя і життя доньки. 

Люди обізлились, ніхто нікому не довіряє, ніхто нікому не допомагає. Кожен сам за себе, тому позитивних емоцій за ці майже два з половиною років я не отримала.

У мене була велика сім’я, але вона стала набагато менша, тому що різна віра. Дуже зменшилося коло спілкування друзів, родичів. Залишилось чоловік десять моїх родичів, з ким я спілкуюсь. Хоча сім’я дуже велика, але нам більше ні про що розмовляти. 

Майбутнє я бачу радісним, яскравим, щоб горе-сусіди більше не турбували нас. Щоб країна могла процвітати, розвиватись, бути на перших позиціях в світі - не ззаду, а спереду списку. Щоб ми розвивались і не просили грошей і допомоги, а самі могли допомагати іншим країнам. Щоб Україна була дуже розвинутою і багатою. Щоб наші діти не турбувались про те, що буде знову війна.