XXI століття, а у нас війна - люди зійшли з розуму. Росія для мене - ворог з 2014 року. Холод, жах, страх – це перші почуття. Проживала я в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, що хоч газ був. Було дуже холодно. 

У квітні були перші прильоти до нас - це був жах. Ми тікали в погреб, сиділи там. Серце вискакувало так, що ніякі заспокійливі не допомагали. Згодом ми вирішили виїхати. 

Повкидали все, що могли, в машину, і втекли до родичів у Запоріжжя. Коли ми виїжджали, ззаду стріляли, у дворі щось впало і до сусідів прилітало. 

Ми чудом врятувалися: заховались за літню кухню і чули, як били осколки. Слава Богу, всі живі. Метушня, перевезення, метання… Добре, що ми не на окупованій території. Бували дні, коли ми приїжджали по речі додому. Дивишся на людей, які рятують свої речі, і думаєш: до чого дожились! Люди під обстрілом їдуть і забирають все, що тільки можна. Ми все кинули, бо у нас усе згоріло. 

Ми з дому зробили просто лялечку, а рашисти все знищили. Все, що ми роками наживали, будували - все зруйнували.

Щоб Бог дав мені сили відновити своє житло, тому що здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоч дах над головою був.