Мешканці Бахмуту вірили, що їх місто вистоїть і його визволять, поки не почались страшні руйнівні авіанальоти

До війни в нас усе було: і дім, і город, і друзі, і робота. У дітей теж усе було, були мрії, плани на майбутнє. А зараз немає нічого: ні дому, ні друзів, ні планів. Все зруйноване, все росіяни розбомбили, все знищили. Навіть якщо наше місто деокупують, нам все одно нікуди повертатися. Доводиться бомжувати.

24 лютого я була на добовому чергуванні. На роботу їхала – було все тихо, а вночі ми почули перші далекі вибухи, і вже з новин дізналися, що Харків та Київ почали бомбити. 

Війна в Бахмуті почалася в березні. Найперші вибухи були біля нашого будинку, почалися перші руйнування: вікна, балкон. Коли вже літак пролетів над нашим домом, це було дуже гучно і неймовірно страшно. 

Ми з дітьми вискочили на сходовий майданчик і просиділи там дуже довго. Страшно було підніматися, бо був якийсь гул, якісь вибухи незрозумілі. 

А коли вже прийшли до себе в житло, то побачили наслідки. І щодня ставало все гірше. Люди почали масово евакуйовуватися, автобуси були переповнені. Ми також зібрали сумочку, взяли документи, знайшли перевізника і втекли звідти. А зараз там вже від міста нічого не залишилось.

Шокує загалом ця ситуація, що відбувається в Україні. Уже два роки минуло, і ніяк не можемо прийти до тями. Дуже страшно. Нас позбавили всього, що ми наживали все життя. Цей шок, мабуть, ніколи не пройде.

Ми дуже вдячні благодійним фондам та волонтерам, які не залишають нас і до сьогодні, підтримують як можуть. Якби не волонтери і благодійні фонди, я взагалі не знаю, як би жили переселенці. Ми дуже вдячні людям, які нас підтримують.

Війна вплинула і на стан здоров'я, і на емоційний стан. У мене і до війни були великі проблеми зі спиною, а стало набагато гірше. Я постійно на ліках, на уколах, ходжу по лікарях. Мені потрібна операція. На жаль, через це не можу працевлаштуватися, бо маю фізичні обмеження. 

З нами ще живе бабуся, 73 роки. Вона взагалі сиділа до травня 2023 року в Бахмуті, все бачила на власні очі та на собі пережила. Вони в підвалі жили, без води, без нічого. Вона чекала, що, може, скоро щось налагодиться, не хотіла виїжджати з рідної землі. Завдяки нашим солдатам її вдалося вивезти якимись хащами до Краматорська, а звідти ми її забрали сюди, до Дніпра, зараз разом проживаємо.