Валерія Валеріївна бачила, як бідували люди в Маріуполі. Вони шукали по місту хоча б щось, за допомогою чого можна розвести вогнище, щоб зігрітися й приготувати їсти. Більшість гинули від обстрілів, а їхні тіла так і залишалися лежати на вулицях

Ми з чоловіком і бабусею мешкали в селищі поблизу Маріуполя. У нас був приватний будинок, який розбомбила російська армія. 

У перший день війни я прокинулася від вибухів. Взяла «тривожну валізу» й поїхала на роботу.  Я сподівалася, що все якось минеться, але помилилася. Опівдні мене відпустили з роботи до особливого розпорядження. Наступного дня зник зв’язок та інтернет, а 28 лютого не стало світла. Що відбувалося в місті, ми не знали. Восьмого березня зайшли російські війська. У нас був невеличкий запас їжі. Воду набирали з колодязя.

Мене шокувало розбите місто. Я бачила згорілі будинки, побитий транспорт. У березні ще було холодно. Температура опускалася нижче десяти градусів. Люди ламали лавки, бо не мали дров, щоб розпалити багаття.

Я бачила, як люди ховали своїх сусідів і родичів прямо на подвір’ях. Але більшість трупів так і залишалися на вулицях.

Були моменти, які вразили мене до глибини душі. Коли ми виїжджали, добралися до Токмака у комендантську годину. Там зустріли дуже хорошого чоловіка. Він запросив нас до себе, нагодував смачним борщем із салом, дав змогу скупатися і дозволив залишитися на ніч. Грошей за це не взяв. І в Дніпрі нам трапилася хороша сім’я, яка також нас нагодувала і надала нам нічліг. У нас з чоловіком немає родичів на території України. Ми їхали, бо залишилися без житла і потрібно було рятуватися. Тому такі вчинки були дуже приємними і надзвичайно нам допомогли. Ми дуже часто згадуємо цих людей. Сподіваємося, що колись нам вдасться приїхати і віддячити їм. 

Бабуся залишилася у Маріуполі, у своєму будинку. Ми не змогли відразу взяти її з собою, бо не мали свого транспорту і не знали, чи нам взагалі вдасться виїхати. Надіємося, що скоро повернемося до неї.

Спочатку ми виходили пішки з міста, а потім зустріли друзів, які їхали на своєму автомобілі. Вони забрали нас з собою. У Василівці цілий день чекали, поки нас пропустять. Виїхали звідти ввечері. Їхали по полях. Добре, що були не одні, а в колоні. Вночі нас зупинили посеред поля, і ми чекали на супровід з українського боку. Коли він прибув, добралися до Запоріжжя. Там нас зустріли. Ми відчували, що знаходимося на своїй території і це давало впевненість в тому, що все буде добре. Зараз ми живемо в Хмельницькому.

Я вважаю, що війна скінчиться вже цієї весни. Думаю, вдасться домовитися про повернення Донбасу до складу України.

Ми хочемо повернутися додому, у своє рідне місто, побачити море, на узбережжі якого звикли гуляти. Розуміємо, що буде важко, бо там багато чого зруйнованого. Буде  чимало роботи, але ми плануємо допомагати відбудовувати місто. Власний дім також відбудуємо.