Як нас почали бомбити, так залишилося на селищі людей 500, не більше. Порожні квартири стоять. Зараз дуже важко, часто стріляють у нас. Учора опівночі знову стріляли. Уже нерви напружені, боїмося всього.

У нас тут все побито було, особливо в 2014-2015 роках, і в 2016-му сильно бомбили.

У 2014 році літаки стали гудіти, і ось тоді вже тривожно стало. З городу біжиш додому швидше, думаєш, напевно, будуть по нас стріляти.

Ми ніколи не думали, що наше селище будуть обстрілювати, тому що у нас ні заводів, ні фабрик, шахту вже закрили. Кому наше селище потрібне? Та ось в кінці жовтня одна жінка молода загинула під обстрілом.

Почали гинути люди. У нашому кварталі сім-вісім будинків. Як почали стріляти – і полетіло все в квартирах: і меблі, і стіни, і вікна. Як згадуєш – мурашки спиною.

У нас в будинку всі вікна вилетіли. Поруч снаряд упав, ґанок розбитий був, у підвалі навіть двері вибило. Ми тоді вже почали до підвалу бігати, зиму зимували по підвалах. Люди і хворіли, і гинули, тому що серце не витримувало.

І зараз часто стріляють у нас, особливо рано вранці і пізно ввечері. Лягаєш наче відпочивати, щоб розслабитися, а тут тобі бах-бах – стріляють. Уже нерви на межі, думаєш: до підвалу бігти чи ні.