Петрик Світлана, вчитель, Сальненський заклад загальної середньої освіти Лосинівської територіальної громади

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Страшні спогади… Прокинулася від незвичного звуку, який швидше відчула, ніж почула. Ранок зі слів: « Іване, вставай, щось гупає!!!» І через хвилину дзвінок від сватів: «Почалась війна, терміново виїздіть назустріч, треба забрати дітей з міста!!» Невідомість… Страх… Розпач… Невже???? У ХХІ столітті??!! Така дикість не вміщалася у свідомості!

Чоловік сідає в машину, їде, привозить доньку з внучкою, якій на той час було один рік і три місяці. В чому винне це дитя??!! Страх, страх не за себе, а за дітей і оту крихітку.  

Наступного дня ворожа техніка вперше проїхала селом. Нас відрізали від будь-якого сполучення. І почалося життя «за їхнім графіком» Пізніше дізнавалися графік руху техніки по селу, щоб мати змогу якось пересуватися. Тікаючи від небезпеки, в село приїхало багато людей, бо думали, що тут буде безпечніше, але потрапили в окупацію. Приїхали в пусті батьківські хати.

Холод, невизначеність, нестача харчів, бо думали, що на кілька днів, а виявилося більше, ніж на місяць.

Люди згуртувалися, ділилися з односельцями, хто чим міг: давали молоко, овочі, ділилися крупами та борошном. Один магазин вороги розбили в перший день, як зайшли в село. Вибрали все, навіть жіночі колоші. Інший магазин стояв не на їхньому шляху, то якось вцілів, з нього місцеві жителі зняли вивіску, щоб не привертати уваги. Трохи згодом, коли всі трохи оговталися і призвичаїлися до життя в таких умовах, господар цього магазину, ризикуючи життям, почав усіма доступними тоді шляхами, польовими дорогами привозити хоч якісь продукти в село. В очікуванні збиралося в центрі багато людей, радилися, як далі бути, дізнавалися якісь новини, бо інтернет «повалили» і зв’язку не було.

Люди ховалися за найближчими будівлями, бо можна було потрапити на рух колони. Я двічі втікала городами, бо вони з’являлися зненацька.

Директор СТОВ «РІД» турбувався про своїх односельців, допомагав продуктами, давав залишки борошна, олії, які на той час були в господарстві. Привозив хліб, роздавав стареньким людям, сім’ям, де були діти. Нам навіть інколи привозив ковбасу!, на той час це було круто, бо жили на тому, що  було вдома.

Я хліб пекла, пощастило в перший день наступу в товаристві взяти два мішечки борошна, тому були з хлібом.

Зателефонувала знайома з міста, інколи пробивався зв’язок, попросила занести хліба її стареньким батькам ( обом за 80). Купити було складно і небезпечно, тим більше в такому віці, тому я спекла свіжого і, глянувши в сільській вайбер групі чи не сунуть колони, помандрувала до стареньких. Дорога проходила і по небезпечній трасі, тому прислухалася до всяких звуків.

Їздила за можливості до них раз на три дні, їм крім хліба потрібне було ще спілкування і звичайна турбота. Намагалися разом додзвонитися до їх доньки, щоб почути хоча б голос.

Жили всі, як одна велика сім’я, разом якось легше було переживати ці складні часи, які тепер згадуєш із жахом, але навколишнім селам було важче, бо в них вороги оселилися і ми людей могли підтримати тільки словом.  І ота класична фраза: «Як ти?», на той час була дуже актуальна.

Не вкладається у свідомості по цей день, як можна було таке робити зі звичайними людьми, ми в дитинстві боялися собак, гусей, а виявляється треба боятися людей…

А ще я з дитинства боялася, що може початися війна, і коли вмирав тодішній президент, на мене нападала паніка, як виявилося, що в мене з дитинства було відчуття на підсвідомості, що таке прийдеться пережити.  Тепер я розумію фразу моєї бабусі: «Все можна прежити, аби тільки не було війни…»