Ольга із сім’єю вдруге були змушені тікати від війни. Адаптуватись на новому місці їм дуже допомогли місцеві мешканці

Я родом з міста Макіївки Донецької області. У 2014 році разом з сином поїхала відпочивати на море на Одещину, та додому не повернулася. Разом із сином спочатку переїхала до Кривого Рогу, потім – до Маріуполя. На початок війни я вже майже сім років пропрацювала там завкафедрою. 

24 лютого о шостій ранку мене розбудили і викликали на роботу. Там ректор повідомив, що почалася війна. Син поїхав на роботу - вони намагалися сховати обладнання. Потім нам оголосили про евакуацію. Нам потрібно було евакуювати курсантів, а їх на той момент було більше 300 осіб. 

Об’явили евакуацію цивільних, але почався артобстріл, і ми всі сиділи в укритті. Десь о п’ятій годині мій чоловік із сином разом з цивільними виїхали до Кривого Рогу, тому що там був відокремлений наш підрозділ університету. Я як викладач ще була в Маріуполі. Десь о дев’ятій вечора почався ще більший артобстріл. Ми разом з викладачами та курсантами, колонною більше 50 транспортних засобів, вихали до Кривого Рогу. Їхали близько 14 годин, приїхали вже під ранок.

Де-не-де були блокпости, стояли поліцейські. Ми пересувалися колоною, нас очолював керівник, який повідомляв, що їде колона, в якій переважно були діти, яких ми вивозили.

Незважаючи на те, що в моєму житті було другий раз, коли я покидаю свою домівку, я все одно взяла мало речей, бо сподівалась повернутися.

Зараз ми переїхали до Кропивницького. Потрібно знайти нове житло, оформити молодшого сина до школи. До школи, яка поряд із будинком, його не хотіли брати без довідки переселенця, а я не хочу, щоб він навчався далеко від дому. Адже зараз - тривога за тривогою, пересуватись по місту небезпечно. 

Завдяки волонтерській підтримці з перших днів у нас із продуктами харчування не було проблем. Я переїхала за роботою, мені не потрібно було її шукати. У чоловіка перший час були проблеми з роботою, та зараз він знайшов.

Мене дуже зворушило, коли мешканці Кривого Рогу без зупину приносили речі, продукти харчування. Там цілий спортивний зал був заповнений речами, і підтримка мешканців відчувалася.

У зв’язку з тим, що ми постійно переїжджаємо, у сина на рахунку вже дев’ята школа. Тому він навчається не дуже добре. Я розумію, що адаптація в нього тяжка, тому що і дорослій людині тяжко міняти колектив. Коли ми вдруге переїжджали, діяли вже більш чітко, зважено, бо у нас не було того нервового стану. 

Як не страшно це звучить, ми вже звикли до цієї війни. У мене є навички - я можу швидко переїхати з однієї квартири до іншої, з одного міста до іншого. 

Познайомилася з різними містами України, коли в 2014 році і не думала, що можу там пожити.

Я сподіваюсь повернутися до українського Маріуполя, Донецьку і до моєї Макіївки. Очікуємо перемогу. Життя не зупиняється, потрібно йти далі незважаючи на перешкоди. За час війни я встигла захистити дисертацію, дитина навчається. Віримо, що все буде добре.