Я працював на «Азовсталі». У перші дні війни ще працював, зачиняв обладнання. Більше на завод я не повернувся. Снаряди влучали в житлові будинки, горіли під'їзди та квартири. На вулицях лежали тіла загиблих, а люди готували їжу біля під'їздів, ризикуючи життям, бо міни падали зовсім поруч. Я ховав людей, де доведеться. Часто це відбувалось на узбіччях доріг. Мій будинок знищили снарядами, я жив у підвалі гаража. Жити в таких умовах було страшно і важко. Виїзд із міста був неможливий - усі дороги були блоковані. Коли з'явився гуманітарний коридор, я зважилася виїхати, хоча розуміла, що це ризик.

Залишатися в місті означало наражати себе на смертельну небезпеку. 

Зараз я в безпеці, але не забуваю свій дім і тих, хто залишився там. Дуже хочу повернутися і побачити місто живим і мирним. Сподіваюся, що цей день настане скоро. Мрію про спокій і тишу.