Того ранку 24 лютого до нас у вікно постукав наш сусід, ми відкрили його і почули: " Вставайте, війна почалась". Серце стиснулося від страху і розгубленості. Ми вибігли на вулицю і побачили густу хмару диму від палаючого аеропорту в Чорнобаївці.

Навколо чули звук гвинтокрилів і гул ракет. Почали поспіхом складати речі, але виїхати з дому так і не наважилися.

Ми чули, як точилися бої на Антонівському мосту, до останнього дуже сподівалися, що наша армія відкине ворога, але нажаль російська армія зайшла в Херсон.ї

Ми з сім'єю пробули в окупації 9 місяців і це були найтяжчі місяці нашого життя. Дефіцит продуктів, ліків, магазини не працювали, зв'язок і телебачення нам відключили.

Пересуватися містом було страшно, тому що на кожному кроці була чужа армія з автоматами, вони на своїх машинах проносилися по вулицях зносячи все на своєму шляху.

До теперішнього часу в пам'яті залишаються розповідь жителів сусідньої вулиці ( поряд з ними був ізолятор тимчасового утримання, який росіяни використовували для утримання і катувань місцевих жителів) людей тримали в викопаних ямах посеред двору, кидаючи туди 1 пляшку води в неділю, там були і жінки і чоловіки, там вони і ходили в туалет.

Деяких били і катували. А вранці жителі бачили, як росіяни водою змивали кров з того подвір'я.

В перші дні війни сусіди роздавали хліб, ми клали його в морозилку, щоб не пропав. Магазини не працювали, жили на домашніх запасах, а коли вони скінчилися, зверталися за допомогою до волонтерів.

Ліки знайти було нереально, у мене прихватило спину і я не могла вставати з ліжка.

В деякі аптеки завезли російські препарати, мені порадили купити диклофенак, але в аптеках його не було, а була заміна, купивши і проколовши їх ніякого, абсолютно, ефекту не було. Тоді я написала в чат міста, там де жителі допомагали один одному і один хлопець, абсолютно безкоштовно віддав мені упаковку українського диклофенак і через пару уколів біль пройшла. Ліки, які я пила до початку війни в мене закінчилися, пішовши в аптеку, мені запропонували аналог, мої ліки я купувала за 250грн, а ціна їхніх була 2000 грн, так, як в мене таких грошей не було, я їх купити і не змогла, та і не факт, що вони мені б допомогли.

Через перевізників, які вивозили людей, я замовила і мені привезли ліки з неокупованої частини України.

Ми з донькою вимушені були виїхати з Херсону, а чоловік залишається там. Мої рідні до сих пір залишаються на окупованій території, бачити я їх не можу.

Найбільш зворушливим було те, якими згуртованими були жителі нашого міста, всі один одному допомагали, ділилися продуктами, ліками(як було і в моєму випадку), дитячим харчуванням.

11 лютого, в день звільнення міста ми були однією сім'єю, всі щиро раділи, обіймали один одного, пригощали один одного смаколиками, для нас це була перемога, ми були вільні.

Зараз роботи я не маю, так як живемо в селі, а раніше я займалась манікюром і педикюром. Мені б хотілося продовжити свою справу в цьому напрямку, але поки немає можливості.

Коли ми з чоловіком збирали речі, склали коштовності в мішечок, там була і його обручка , вона зараз зі мною, як частинка його серця, так як він далеко від мене.