Ми були вдома, в місті Суми, що знаходиться в майже на кордоні з Росією. Чоловік був у відрядженні у місті Чернігів, і це було одне з міст, де вранці 24 лютого було дуже гучно. Я прокинулась від телефонного дзвінка від нього, в якому він питав, чи все у нас добре і казав, що почалася війна.

Вже за кілька годин нашим містом поїхали танки.

Перші кілька тижнів місто було в блокаді. Російська техніка оточила місто, але окупувати вони нас не змогли. Людей розстрілювали, коли вони намагалися виїхати з міста, і то було дуже страшно.

Серед убитих таким чином були й мої знайомі, родина з дворічною дитиною, яких розстріляли з танку.

Десь через два тижні від початку війни, ми вирішили, що треба спробувати виїхати, аби вивезти дітей, так як ми маємо двох доньок підліткового віку, і окупація лякала нас найбільше. Ми виїжджали якимись селами, полями, лісами, бо головною дорогою їхати було не можна, скрізь були російські солдати.

І то були найстрашніші години мого життя, адже кілька разів ми виїжджали практично на колону ворожої техніки, і не знали, як вони проведуть себе цього разу.

За перші кілька днів війни люди вигребли все, що було в магазинах. Черги стояли нескінченні, люди стояли по кілька годин, аби взяти хоч щось,що було в наявності. В той період друзі активно допомагали один одному.

Ми купуючи щось, брали для себе і для них, і вони так само, а потім ділилися.

Полиці в магазинах швидко стали пустими, а товар завезти не могли, бо місто було в блокаді. Їли те, що мали вдома, у кожного були якісь невеликі запаси. Дякувати Богові блокада тривала не довго, ворога відбили, і провізія знову з'явилася в магазинах 

Я з дітьми повернулася додому, в рідне місто. Мій чоловік у ЗСУ, тому навряд чи можна сказати, що ми живемо разом ( Він на службі).

Приємних моментів під час війни було багато, особливо на початку війни. І завжди це було про людей, які допомагали. Коли ми намагалися виїхати з Сум, перша зупинка в нас була у місті Лубни. Було вже темно, і їхати далі було не можна. Нам треба було десь зупинитися на ночівлю.

Нас було 2 авто, в яких разом було 13 людей, п'ятеро з яких діти.

Я відкрила пошуковий рядок у телефоні, і набрала " протистанська церква міста Лубни". Серед кількох запропонованих сторінок одна мала номер телефону пастора і я набрала його. Пояснила ситуацію, і він назвав адресу,і сказав, що вони нас чекають. Поки ми доїхали до їх будинку, вже була накрита тепла вечеря, чай, аби зігрітися, і кращі спальні місця для кожного з нас.

За один вечір ці люди стали дуже рідними, і ми і надалі підтримуємо стосунки.

Зараз, нажаль, роботи у мене немає. До війни я робила торти на замовлення, але через проблеми зі здоров'ям змушена була поставити роботу на паузу.

Зараз активно займаюся волонтерством, і дуже хочу вивчитися на іншу професію, та поки не можу дозволити собі це навчання фінансово.

Є речі, які нагадують про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року. Перше, що спало на думку- невеличка валіза. Коли ми намагалися виїхати з міста, рішення було настільки спонтанним і швидким, що ми їхали майже без речей. Молодша донька була у теплій зимовій піжамі, на яку згори вдягнула куртку. У доньок були невеличкі рюкзаки, а у мене звичайний політеленовий пакет, в який я закинула одні джинси, світер, ліки і документи.

Ми намагалися добратися до Ужгорода, адже там маємо друзів, які готові були нас прийняти. Шість днів ми були в дорозі, адже їхали, так би мовити, на перекладних). Одна з зупинок і ночівель була в Тернополі.

Там ми зупинилися на ніч в одній з церков, де вже було багато вимушених переселенців. Люди спали на підлозі на матрацах. Мій пакетик з речами не витримав такої дороги і в нього відірвалися ручки. Там, серед гуманітарної допомоги, яку принесли люди для переселенців, і була маленька валізка на колесах, з якою я і їхала далі.

Вона і зараз зі мною, як нагадування про те, що ми пережили.