Іван допомагав розчищати і приводити до ладу після окупації маленькі міста Київщини. Те, що він побачив і почув, шокувало
Я живу в Києві. Керую підприємством.
24 лютого ми прокинулись від вибухів. Разом із родиною та хатнім улюбленцем виїхали до батьків на південь Київщини. Туди окупанти не дійшли.
Чотири тижні ми жили у батьків. Я був у теробороні: ми зводили захисні споруди, чергували на блокпостах. Коли повернулися до Києва, почали з дружиною і друзями їздити в Бучу, Ірпінь, Гостомель - розбирали завали, возили гуманітарну допомогу.
Ми приїжджали в Ірпінь, місто наче вимерло. Поодинокі місцеві ховалися по підвалах, боялись повернутись додому, бо будинки були заміновані. Люди були налякані і розгублені.
Події, що тоді відбувалися у перші тижні війни, - поза межами добра і зла.
Ті, хто пережили окупацію, розповіли безліч історій про закатованих, похованих просто на подвір’ї людей. Ми особисто бачили одне таке поховання.
Як на мене, такі речі не можуть відбуватися в нашому світі, дійсність шокує. Добре, що люди вміють знаходити щось світле навіть за таких умов. Українці згуртувались, ба більше – на перший план стала саме допомога ближньому, а не страх за самого себе.
Уявіть собі ранок, коли кажуть, що Ірпінь деокуповано й туди можуть заходити перші волонтерські батальйони. Протягом десяти хвилин туди приїхали сотні автомобілів, і в кожної людини замість зброї в руках були лопати, мітли, граблі. Незважаючи на загрозу з боку диверсійно-розвідувальних груп загарбників, люди допомагали тим, кого навіть не знали. За лічені дні наводили лад і повертали міста до життя.
Згодом я повернувся до роботи - треба було відновлювати підприємство. Ми мали налагодити роботу, щоб близько сотні наших працівників отримували зарплатню і могли дбати про свої сім’ї.
Дякувати Богу, в моїй родині всі живі та здорові. Але життя таки змінилось. Частина друзів переїхала, спілкуємося з ними лише телефоном. Мої рідні живуть у Молдові. Там бабуся вже старенька, і я не можу її відвідати. Це ніби й незначні речі, але я відчуваю їхній вплив.