«Будь-який спогад про війну викликає в мене сльози»

Моє улюблене місто Краматорськ розвивається й радує своїх мешканців гарними краєвидами. Але, на жаль, так було не завжди.

Коли починалися воєнні події, мені було п’ять років, і я ще ходила в садок. Одного ранку наш дитячий садок почав трястися й валитися в деяких місцях. Усі були налякані, ніхто не розумів, що відбувається і що робити. Вихователі вивели всіх дітей і терміново зателефонували батькам. Виявляється, почався обстріл.

Мої батьки ледве забрали мене з напівзруйнованого садка. Усі поїхали додому й деякий час сиділи в підвалі. Мені було дуже страшно, адже було відчуття, що все-таки хтось із рідних постраждає. Зрештою так і сталося. У той час, коли ми з мамою сиділи в укритті, у квартиру до моїх хрещених влучив снаряд. Він прилетів у вікно.

Було прийнято термінове рішення – зібрати речі й виїхати в Крим. Ми зібралися та їхали крізь хмари пилу, руїни, повз поліцейських і військові машини.

У Криму можна було вдихнути свіже повітря. Мені було сумно й радісно одночасно. Я раділа, що ми виїхали із цього всього. І сумувала, що ми залишили там друзів, родичів і своїх вихованців.

Ми з мамою перебували там майже два місяці, а тато залишався вдома. Але прийшов час повертатися. Я хвилювалася й боялася почути, що хтось із знайомих мені людей загинув або поранений. Але, слава Богу, усе обійшлося.

Після цього нам іноді були чутні постріли, але вони були далеко від нас і нечасто. Потім ми переїхали в інший будинок. Усе було спокійно. Я пішла в 1 клас. Після знайомства з однокласниками і розмов про війну я зрозуміла, що мені пощастило. Багато хто втратив рідних, будинки і все, що у них було.

Я рада, що зараз усе спокійно й добре. І навіть через шість років я пам’ятаю все до найдрібніших деталей. І згадую про це зі сльозами на очах. Будь-який спогад про війну викликає в мене сльози.