Життя до війни було, як у всіх, нормальним. У мене вища технічна освіта, 10 років працювала конструктором. Після того, як завод зачинився, працювала де доводилося. Останні 10 років – журналіст у комерційному приватному виданні. А потім вийшла на пенсію та переїхала сюди, щоб доглядати маму. Чотири місяці тому вона померла.

У мене є дорослий син, зараз він живе у Росії, і ми ніяк не можемо зустрітися. Чоловік перебуває в Луганську та доглядає свою сестру. Їй 81 рік, вона лежача і дуже хворіє. Сім'ю порвали і більше немає вільного пересування.

Ми зрозуміли, що почалася війна у травні 2014 року, коли над Луганськом летів літак і почали бомбити будівлю адміністрації. Якось я збирала на городі полуницю, як дуже низько пролетів літак. Я швиденько втекла, а коли повернулася, там траншея сантиметрів 20 була, тобто смертельний [постріл]. У нас було кілька страшних обстрілів. Під час одного з бомбардувань у мами мікроінфаркт стався. Тоді уламками у нас вікна посікло. З того часу будинок у тріщинах стоїть, ось тільки паркан поміняли.

Як усі нормальні люди, мрію, щоб закінчилася війна і можна було жити не в страху. Тому що я лягаю і прислухаюся, чи не почався обстріл. Документи та речі зібрані.