«Постійні обстріли, страх за життя, невідомість завтрашнього дня — усе це змушувало кожного разу думати, чи зможемо ми вижити», — розповідає Юлія. Найбільше вона боялася не за себе, а за свого сина Данила. Юлія працювала на місцевій фабриці, доки її не закрили через небезпеку. Кожен день у місті ставав дедалі важчим. «Все кипіло, кипіло... І ми вирішили: треба їхати», — згадує вона. Разом із сином Юлія зібрала найнеобхідніше: кілька речей, комп’ютер для сина — і залишила дім, що став небезпечним. Але спогади про Костянтинівку залишаються частиною її історії, хоча тепер вона налаштовується вже на новий початок.