Ми з села Лепетиха Миколаївської області. Жили добре. 

Зранку встали, по господарству вправлялися. Пішли здавати молоко. Приїхав молоковоз і сказав, що чути вибухи - це росіяни вже бомбили наш аеродром. 

Ми до червня були на місці, а потім виїхали в сусіднє село за 25 кілометрів, бо тут вже було неможливо сидіти – і касетними бомбили, і фосфорними, і так ракети літали. Потім повернулися, бо тут же господарство.

Найважче, що потрібно було тікати з села. Все кидаєш і їдеш світ за очі, а душа болить за своє.

Дякуємо, що допомагали, гумнітарку возили. А так би було важко вижити. Дякуємо, і зараз привозять. 

Сильно на нервах позначилася вся ця стрілянина. Ми раніше думали, що це брати, а тепер бачимо, що придурки. Ми вже почали якось себе заспокоювати, легше стало, а то було - лягаєш спати і одним оком дивишся, куди прилетить.

Рідні пороз’їжджалися, хто куди. Всі ховалися, бо жити хотіли: донька виїхала, син - у Києві. 

Мені от якби війна прямо зараз закінчилася.