Війна застала нас удома, в Краматорську. Ми якраз перенесли тяжку хворобу - ковід. Ми живемо недалеко від аеродрому, у Веселому. Почули вибухи, але не думали, що це війна. Вже потім діти подзвонили і сказали, що росіяни на нас напали. 

Хіба так люди можуть вчиняти з цивільним населенням? Це просто не вкладається в голові, і це шокує. Лягаєш спати і не знаєш, що з тобою буде: прокинешся чи ні. Оце гупання, обстріли… Бабусі наші казали: «Не дай Боже, до війни дійде». Але вони надавали сенс цим словам, а ми просто слухали – і все. Те, що самим довелося таке пережити – це страшно. Діти були спочатку вдома, але вони сильно боялися і вирішили виїхати.

Ми вже в такому віці, що щось та й мали. Не голодували, не було такого. Бувало, прийдеш у магазин, а там люди вже все вигрібають. 

Щось докупляли, а щось у нас було. У нас город був - то якось обходилися. Зразу ціни підскочили, а потім почали гуманітарку давати. Дякуємо. 

Труднощі – це наша хвороба. Потрібно аналізи всі здавати, вони коштують 450 гривень. А ми пенсіонери, і в нас пенсія не дуже велика. Заощаджуємо.

Ми не знаємо, що далі буде. Чекаємо перемоги України. Слава Героям. Звичайно, життя змінилося. Я не знаю, що далі буде. Діти роз'їхалися. Переживаємо, думаємо, що ми будемо робити і як будемо опалюватися. Щоб виїхати та орендувати житло, у нас коштів немає. Газ нам дали, тепер тепленько. Якби тільки була перемога! А так – ми все переживемо, чимось будемо ділитися, допомагати одне одному.

Допомагає відволікатися віра, що все налагодиться і буде добре. Ми переможемо і будемо краще жити. У нас таке налаштування, що буде перемога, і ми її чекаємо. За онуків переживаємо, щоб вони в Україні були.