«Лунало виття сирен швидкої допомоги та в селищі чулися крики людей»

Усе почалося, коли обстрілювали околиці. Снаряд потрапив до сусідів у будинок. Це було дуже страшно! Ми були в бабусі. У нас вилетіли шибки, а в сусідів знесло пів будинку. Тоді прийшло повне освідомлення того, що війна вже поруч, а не десь далеко.

Снаряд прилетів один раз у селище. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Але недалеко від населеного пункту розташована лінія розмежування Мар’їнка – Красногорівка, і дуже чутно, коли були обстріли.

Було дуже чутно, коли обстрілювали Мар’їнку. Лунало виття сирен швидкої допомоги, в селищі чулися крики людей. Було дуже страшно.

Доти, поки снаряд ще не влетів до сусідів в будинок, ми з рідними ховалися. У мене на руках була маленька дитина, і я боялася за його життя та життя батьків. Найбільше хвилювалися за дитину. Він був зовсім маленьким, йому тоді було чотири рочки. Він ще не усвідомлював, думав, що це гримить грім. Зараз йому дев’ять років, і від нього вже не приховаєш цього. Коли десь поблизу обстрілюють, у нього починається паніка.

Однаково чути, іноді трясеться будинок. Буває, що дитина через це плаче, іноді панікує. Він усвідомлює, що це дійсно війна.

Був момент, коли було загострення, і ми переїжджали до сестри в Курахове. Жили якийсь час там. Одного разу виїжджали в гості до Росії. Прожили там три місяці й повернулися. Все одно тут рідні, тоді ще була жива літня бабуся. Не могли на довгий час їх залишити.

Через війну погіршився доступ до медичного обслуговування. Коли дитині потрібна допомога, потрібна була операція, то найближчі міста – Краматорськ або Маріуполь, але вони далеко. Раніше було набагато простіше, сів на автобус і через 40 хвилин у Донецьку. Ми там отримували медичні послуги. Особисто для мене зараз це велика складність. Ця проблема хвилює багатьох знайомих через ковід, запалення легень. До Краматорська нам їхати три години. Але ж іноді рахунок життя йде на секунди.

Зараз на сто відсотків не відчуваю себе в безпеці. Однаково продовжують стріляти, продовжує трястися будинок, і мене дуже турбує паніка дитини. Хоча я — психолог за освітою, але не можу належним чином його заспокоїти.

Не потрібно опускати руки, потрібно вірити, що рано чи пізно війна закінчиться, і ми житимемо, як до війни. Буде момент до і після, це неминуче. Сподіваюся, що все буде добре і ми побачимо близьких, які виїхали, об’єднаємося. Хочу, щоб люди стали трохи добрішими, тому що через війну багато розлютилося.