Звісно, страшна історія. Дожити до такого нікому не побажаєш. Перші місяці війни був страх і жахіття. Магазини розбиті, продуктів не було, вісім місяців не приносили пенсії. У дітей карточка на зарплату була, та не було де зняти: банки були розбиті, банкомати розбиті, ніде нічого не було.

У перший день війни танки прийшли, важка техніка. Стріляли. Люди потихеньку йшли до бомбосховища. Там було дуже багато народу. Не було де сісти - всі туди йшли.

Вісім місяців не було у нас ні світла, ні води. Якби не джерело біля річки, то незрозуміло, що було б із людьми. Літо було засушливе, на городах нічого не вродило. Дуже було важко і страшно: нікому такого не побажаю.

Плачемо і зараз. І ввечері плачемо, і зранку, і в обід - всю дорогу плачемо.

Кожного дня чекаємо на якесь диво: що нам скажуть що вже перемога. Сподіваємося на таке, але розуміємо, що мабуть, буде це вже не скоро.