Я з міста Харкова, мені 20 років. Я вчилася, жила своїм життям. Навіть мала невеликий бізнес. Усе було чудово.

Моя мама десь о п’ятій ранку розбудила мене й сказала, що почалася війна. Було чутно вибухи. Бабуся жила на Салтівці, і там було видно випущені ракети. Були залпи «Градів». Звісно, було дуже страшно і незрозуміло.

На той час було складно виїхати. Усі вокзали були переповнені. 

Але так вийшло, що ми добралися на вокзал – і вже за 15 хвилин виїхали. Нам пощастило. Але людей було дуже багато. І дуже було страшно, коли над вокзалом літала ворожа авіація. Люди кидали речі й тікали.

Ми жили деякий час у друзів, а потім переїхали в інше місце. Мій чоловік – військовий, і в мене щодня шок. Мені ще і в цьому сенсі важко. Змінилося моє ставлення до близьких людей. Стало більш зрозуміло, що в житті найважливіше.

Я вірю, що буде наша перемога, але коли – це дуже важко передбачити. Найперше хочеться, щоб майбутнє було мирним.