Мені 55 років. Я інвалід третьої групи. Живу в Охтирці. З рідних маю лише старшого брата. Він мешкає в селі Чернеччина Дніпропетровської області. Від нього я й дізналася про початок війни. 

Окупанти з’явилися в Охтирці в перший день війни. Було моторошно. Однак їх відразу вигнали. Потім полетіли ракети. Були влучання у казарми, в яких знаходилися наші військові. Літаки скидали бомби. Горіли будинки. Я майже місяць жила в підвалі. Сусіди й друзі виїхали, а я не захотіла. Найбільше лякала невідомість того, що буде далі. Коли кружляли літаки, я прощалася з життям. 

Їжі вистачало. Я отримувала гуманітарну допомогу від міської ради, президента, Фонду Ріната Ахметова і Червоного Хреста. Дуже вдячна всім. 

Найбільший стрес я пережила, коли над моїм будинком пролетіла ракета. Потім пролунав вибух. У будинку задрижали двері та відкрилися вікна. Наступного дня я дізналася, що вона влучила у військову частину. Днів десять було тяжко на душі. 

Я живу у приватному секторі. Мій район не дуже постраждав. А в центрі та на в’їзді в місто зруйновано багато будинків.

Я кожен день молю Бога про завершення війни. Хочеться, щоб Крим і Донбас знову стали українськими. Щоб мир назавжди прийшов на нашу землю. Мрію, щоб військові здоровими повернулися до своїх домівок і щоб Україна процвітала.