Мені 66 років. Я живу з дружиною в Харкові. На деякий час виїжджав у Лебедин з онуком. Найближчим часом знову збираюся на Сумщину, бо треба допомогти брату. 

У перші дні війни росіяни бомбили Харків. Однак я не спускався в підвал, бо ноги боліли. Діти відразу виїхали, а ми з дружиною залишилися. Потім дев’ятирічний онук почав лякатися, погано спав, боявся кожного гучного звуку, тож довелося виїхати з ним. 

Літак скинув бомбу метрів за п’ятсот від нас. Добре, що вибухова хвиля пішла в інший бік. Було влучання у сусідній будинок. Коли розбили ТЕЦ, ми близько тижня жили без світла і води. 

Мене шокує, скільки людей загинуло і скільки залишилося без житла. 

Добре, що наші військові відігнали окупантів від Харкова. Я радію звільненню кожного українського міста. 

Спочатку були труднощі з продуктами й водою, а потім знову почали підвозити в магазини. У нас було трішки запасів – ми не голодували.

Я хочу бачити Україну вільною. Хочу, щоб діти і внуки жили в нормальних умовах.