«Зайвий раз на вулицю ми із сином боїмося виходити»

Мій син у свої 13 років не бачить і не розмовляє. Він потрапив в автокатастрофу ще немовлям. Вижив, але щодня на волосинці від смерті.

Я досі не можу спокійно пройти повз те місце, де сталося ДТП. Як зараз перед очима події 13-річної давнини. Саме тут на здоровому майбутньому мого сина поставили хрест. Водій пішов на подвійний обгін, не впорався з керуванням і врізався в нас. Бічною стороною машини дитині розбило череп. Данилу був усього місяць від народження, він дістав сильну травму мозку. Лікарі видалили третину головної лівої півкулі. І ось тепер Данило не розмовляє, нічого не бачить. У будь-який момент можуть початися напади. Він водночас не втрачає свідомість. Усе його тіло стискає судома. І він терпить цей біль.

Чоловік і батько Данила нас покинув. Я не працюю, тому що постійно із сином. Мої батьки отримують скромну пенсію, грошей нам не завжди вистачає навіть на хліб, а на лікування потрібні тисячі гривень. Ми не можемо жити без протисудомних ліків. Це для сина життєво важливо, бо якщо не буде таблетки й почнеться напад, то дитина просто помре.

Ми живемо в Куйбишевському районі Донецька. Наша вулиця всього за два кілометри від розбитого аеропорту. Як стемніло – тиші вже немає. Навколо розбиті будинки, посічені осколками. На нашій вулиці загинув житель, двоє були поранені. Тут жила моя хрещена з донькою, вони були поранені. Зараз ми достеменно не знаємо, де вони.

Данилу корисні прогулянки на свіжому повітрі, але зайвий раз на вулицю ми боїмося виходити. На подвір'ї в нас стоїть лавочка, на якій я любила сидіти влітку. Одного разу, коли я вийшла, побачила, що в лавці стирчав довгий, схожий на ялинку, осколок снаряда.