Я мешкаю з чоловіком, сином, невісткою і внуком. У перший день війни ми поїхали на базар до Снігурівки. Там дізналися про війну. Потім зателефонувала двоюрідна сестра, плачучи сказала, що військову частину племінника розбомбили і він поранений.

Ми місяць жили під окупацією. З шостого на сьоме квітня 2022 року у синову половину будинку влучив снаряд. Він саме виходив надвір. Прилетіло у веранду і його поранило.

Один уламок влучив у шию, а два пробили легені над серцем і зупинилися у хребті. Той, уламок, що влучив у шию, теж зупинився у шийному хребці. Сина паралізувало, він не відчував ніг. Росіяни нам дозволили виїхати, тому що він стікав кров'ю. Болі були нестерпні.

Ми виїхали в бік Херсону. Їхали степом. Ми плакали, син криком кричав. На блокпосту нас росіяни пропустили. А в селі Любомирівка нас зустріли наші солдати. Вони обкололи сина кровоспинним і провели нас у Березнегувате в лікарню. Там сказали, що йому терміново потрібен хірург. Мовляв, до Миколаєва ми його не довеземо. Добрі люди дали нам прихисток прямо у лікарні. Ми там залишалися майже два тижні.

Сину розрізали живіт, поставили різні трубочки, але йому все не ставало легше. Потім жінка-воєнна лікарка побачила, що я постійно сиджу біля ліжка сина і плачу. Вона сказала, що за Миколаєвом є дуже гарний лікар - вона дасть нам швидку допомогу, щоб відправити сина до нього. Тільки він нам допоможе. Зранку приїхала машина швидкої допомоги, нас забрали до Сливина. Дуже гарні там лікарі. Вони одразу поставили сина на ноги. Сказали, що будуть його лікувати безкоштовно. Протягом тижня він почав їздити на візку, а потім поступово став на ноги. Сказали, що уламки більше шкоди принесуть, якщо їх витягувати. Так і залишилося три уламки у його хребті. Тепер він ходить. Лікарі сказали, що він не в одній, а в десяти сорочках народився.

Ми повернулися додому. Трохи лагодимо будинок. Нас обікрали. У мене було дев'ять голів худоби, не залишилось нічого. Був мотоблок, машина, мотоцикл. Тепер нічого немає. Гараж обчистили, хату теж обікрали. Меблі порізали, стіни поколупали, ножі у стінах були. Я звернулась у поліцію. Вказала на сусіда, який у нас украв бичка. Але правоохоронці не діють. У чоловіка третя група інвалідності по зору. Живемо вп’ятьох на його пенсію. Через два місяці у нас буде ще одне немовля. Як нам тепер виживати? Раніше хоч худоба була, я їздила на базар. Тепер нічого немає, та й усе заміноване.

Через річку у селі Новопавлівському живе моя рідна сестра. Вона не виїжджала. Їх шістнадцять разів танки обстрілювали. На шістнадцятий раз розбили повністю дім, зрівняли із землею. Добре, що вдома нікого не було. Хтось сказав, що її син був в АТО. Хтось із наших, місцевих.

У великодню ніч ми з чоловіком їхали до церкви. О третій ночі мали святити паски у Василівці. Якби ми приїхали на 5-10 хвилин раніше, нас би теж не було. Щойно ми виїхали за Євгенівку, то побачили вибухи, іскри. Це так було страшно, стільки машин було, такі вибухи.

Мрію, щоб швидше закінчилася війна, щоб настав мир. Щоб українські діти і онуки не страждали так, як наші страждають.