Бадрак Вероніка, 9-б клас, Харківський ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання — Ніщименко Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – дата, що пам'ятають всі українці і буть пам’ятати ще дуже довго. Цього дня, я, ще одинадцятирічна дівчинка, прокинулася пізніше ніж зазвичай – десь о 9 ранку. Дивно: навколо всі метушилися, збирали речі, панікували, а я солодко спала. Поки намагалась зрозуміти, що відбувається, до мене підсіла старша сестра й сумно промовила: «Сьогодні ти до школи не підеш: почалась війна». Близько п'ятої ранку країна-агресор, наш сусід, росія вторглася в Україну – з цього моменту починається відлік жорстоких і кровопролитних днів. Мабуть, перші дні війни найстрашніші...

3 березня 2022 року, тиждень після початку повномасштабної війни, певно, залишиться у моїх спогадах назавжди...

Це був такий бажаний і довгоочікуваний день народження, що перетворився на жах: горизонт палав і не потухав уже декілька днів, через активні ворожі удари по інфраструктурі зникло світло, постачання гарячої води й опалення було припинене,

тож своє дванадцятиріччя я «святкувала» при свічках та у холоді. Проте щось тепле все-таки залишилося – спогади про сімейне святкування, побажання рідних і шматочок торту, який невідомо де роздобула матуся. Як їй це вдалося?

З 6 на 7 березня 2022 року вночі вся сім'я неочікувано прокинулася – почався авіаційний обстріл. 

Вибухи, тряска домівок, крики й плач людей, очевидний страх... Лежу на підлозі й відчайдушно плачу, обіймаючи своїх рідних, немов в останній раз.

Шум стих, а через декілька хвилин закінчився і плач. Всі досить швидко заснули й єдине, що залишилось – моторошний спогад у скарбничку.

Згодом світло й опалення повернулися в наші домівки. Комунальники, немов справжні герої, ризикуючи своїм життям, робили, здавалося, неможливе, щоб місто жило.

Щоденні вибухи й екстрені відключення світла стали повсякденністю. Те, що раніше вважалося чимось неможливим, стало частиною кожного дня. Дивно, як швидко людина звикає до будь-чого! Досить часто окупанти завдають ударів по місту, по спальних районах, по мирних людях, але це не може нас зламати, все працює, люди живуть, ходять на роботу, народжують дітей…  Харків – залізобетон! Харків незламний!

За 968 днів, проведених у воєнному Харкові, я, Вероніка, вже чотирнадцятирічна дівчина, бачила багато всього: зруйновані будівлі, людей, що залишились ні з чим, масові пожежі та бойові дії... Щовечора засинаю з думкою чи прокинуся завтра. Кожного дня українські землі й люди страждають від нападника-терориста. Сподіваюсь, що скоро цей жах закінчиться й моторошні спогади про минуле стануть не більше, ніж кошмар. Я щиро вірю, що Україна переможе це зло. І запанує на нашій землі мир і спокій, усі будуть жити в злагоді, наша країна розквітне, молодь зможе розвиватися на благо Батьківщини. Дуже хочеться приносити користь і бути реалізованою у своїй країні.