Леся Воронюк: "Культурні цінності не відновлюються – це речі, втрачені назавжди…"

Українська письменниця, сценаристка, культурна кураторка та засновниця Всесвітнього дня вишиванки Леся Воронюк початок повномасштабного вторгнення зустріла у рідних Чернівцях. Тоді це було одне з небагатьох міст України, де залишалося відносно тихо й безпечно. Тож Леся, як і багато інших чернівчан, надавала прихисток та допомагала тим, хто зміг втекти від війни. 

Також з перших днів повномасштабної війни Леся із колегами та однодумцями допомагала вивозити колекції культурної спадщини з окупованих, деокупованих або прифронтових територій - з Київщіни, Житомирщини, Чернігова, Гадяча, Рівного та Херсону. Володарі унікальних колекцій аутентичного національного українського одягу та вбрання ладні були ризикувати життям, аби зберегти ці скарби для нащадків.

Були випадки, коли люди передавали на збереження сімейні реліквії. Один такий стрій з Чернігова було представлено на міжнародному конкурсі European Heritage Award / Europa Nostra Award 2022. У 2022-му Всесвітній день вишиванки здобув найпрестижнішу європейську нагороду в галузі культурної спадщини. 

Усі врятовані реліквії стануть частиною експозиції майбутнього Музею української вишиванки, який Леся Воронюк та її колеги створюють у Чернівцях. 

Я прокинулась від дзвінка колеги, свого оператора Валентина Грінберга про те, що почалися обстріли в Києві. В той момент я була в Чернівцях із дітьми, тому що ми тут якраз 1 березня мали розпочинати створення Музею української вишиванки. Тобто ми працюємо певний час над цим проєктом, і 1 березня повинні були розпочатися демонтажні роботи в приміщені. Тобто дуже такий великий проєкт.

Я відразу зрозуміла з його слова «почалось», що він мав на увазі. Розбудила дітей, розбудила батьків. Ніхто вже звісно не спав. Ми намагалися щось зрозуміти з новин. Обдзвонювали всіх друзів хто де, і якщо треба, щоб приїжджали сюди до нас, в Чернівці. Звичайно, маючи двох дітей, я в голові тримала кілька варіантів. Чернівці зовсім неподалік від кордону з Румунією, і якщо б сталася найгірша якась атака, звичайно, я б рятувала дітей, як робили це дуже багато українок по всій території України. Але разом з тим, слава Богу, мені це не довелося робити. Можливо, мені просто пощастило народитися географічно в такому місці, яке є досить безпечним порівняно з іншими містами. Ми з самого початку намагалися бути помічними. Звичайно, як і всі, організовували волонтерські штаби і потім уже займалися купівлею бронежилетів і швидких допомог, постачанням ліків, які в Чернівці їхали з Румунії, перетинали кордон.

Зрозуміло, що треба якось цих людей прихистити. І згодом ми зрозуміли, що дуже добре, що ця сім’я змогла вчасно виїхати. Приїжджало чимало колег із Києва, приїжджали цілими родинами. Приїжджали хтось із великою кількістю речей, хтось практично з собою нічого не брав, бо всі чомусь рекомендували: не беріть нічого. Я думаю, що це була така досить помилкова порада, бо потім виникали страшенні потреби з одягом, їжею. Хтось навіть позалишав документи, взагалі при собі нічого не мав.

Ми працювали наступний чином, тобто житло, де ми могли розмістити на три-чотири доби давали, щоб якось далі всі організовувались, бо дуже швидко зрозуміли: якщо не допомагати цим людям зрозуміти, що робити далі, починається взагалі хаос. І тоді все зупиняється. Тобто хтось далі вже не їде – хтось наступний вже не може приїхати. Разом з тим хочу сказати, що було дуже багато друзів та знайомих, які казали: «Ні, ми категорично не виїжджаємо зі своїх міст. Я не хочу. Я не покину Київ ні за яких умов».

З одного боку, ти цю людину поважаєш за її позицію і стійкість, з іншого боку, ти кожного разу тремтиш і дуже переживаєш за її життя. Але історії про незламність, про стійкість українців, про те, що ті, хто не мали крайньої потреби виїжджати чи переїжджати, хто не мав дітей, хто не мав батьків старшого віку, ці люди справді залишалися максимально довго, залишалися без зброї, без запасів їжі, без якихось заготовок. Це такий дух українців, який складно пояснити комусь з іноземців, що нас так примагнічує до місця чи до землі, де ми народжуємося. У 2021 році ми розпочали роботу над величезним проєктом, який називається «Музей української вишиванки».

Це музей реліквій та технологій, коли за допомогою сучасних технологій ми максимально розповідаємо про старовинні речі. Наприклад, ми робимо реконструкцію і відшиваємо сорочку Лесі Українки, і глядач може її побачити, але про цю сорочку розповідає або 3D анімація, або голограма Лесі Українки. Тобто це такий дуже дороговартісний культурний проєкт. Це триповерхове приміщення в центрі Чернівців, власне, де свято народилося. Ми дуже швидко загалом рухалися, ми мали багато партнерів, ми мали підтверджене фінансування, і вже в травні 2022 року мало бути повне відкриття музею. Звичайно, 24 лютого все змінило. Ми втратили практично всі можливості працювати над цим проєктом фінансові. Але в нас є, і це приміщення залишається. Ми все одно намагаємося рухати, наскільки це можливо. Тобто ми повільно робимо описи експозицій, ми повільно збираємо строї, ми шукаємо партнерів, які певні задачі закривають, тому їм ця ідея також цінна. Наприклад, підрядники з будівництва, певні підрядники з діджитал-технологій.

Дуже цінно стало те, що в цей музей почали потрапляти речі, евакуйовані з окупованих чи деокупованих територій.

Щоб ви розуміли, колекція – це багато, це може бути 10 ящиків, це може бути 10 мішків величезних одягу, прикрас, рушників – усього, що стосується української традиційної культури. Щоразу це доводилось робити абсолютно іншим методом. Тобто сказати, що розробили якусь логістику, за якою ми працювали і це рятувало, неможливо. Щось доводилось в якийсь момент передати «Новою поштою», коли раптом вона десь працювала, щось інше – потягом. Щось передавали дальнобійниками чи великими автобусами, які людей евакуйовували. Щоб розуміти, за нормальних умов рух колекції – це дуже довга складна процедура, коли все охайно складається в білих рукавичках, описується.

Іноді треба забезпечити умови сухості та вологості. Іноді ці речі їхали в багажниках із паливом, із бензином, з якимось мастилами, але ми це врятували. Була одна історія, що спустили колекцію з квартири колекціонера і за кілька хвилин туди прилетіли залишки [ракети] і пошкодили житло. Якби там залишались ці речі, вони, в принципі, теж були би зруйновані. Це було в Києві, у Святослава Силенка. Це відомий колекціонер із роду кобзарів. Ми кілька днів намагалися знайти хоча б машину, щоб від нього це забрати і довезти до пошти. Я зараз згадую і розумію, наскільки в нас зараз виправилася ситуація і наскільки тоді все було погано, що навіть пошук машини-вантажівки чи буса іноді було непідйомною задачею.

І з колекцією іншого відомого колекціонера Ігоря Перевертнюка, це величезна колекція, було дуже складно. Домовились, наприклад, із транспортом, домовились із поштою, привезли цю колекцію на пошту, а пошта каже: все, ми більше нічого не приймаємо. Колекцію перетримували ще в якихось 150-х знайомих на складі чи в гаражах десь, в таких холодних брудних гаражах. Якщо б про це почули чи дізналися французькі чи німецькі колеги, вони би бралися за голову. Як це взагалі можна, коли одна річ коштує сотні, а то й тисячі євро? А ось так. Це все могли залишити на одного сторожа на ніч чи взагалі на якийсь замок такий умовний. Але, на щастя, все, що ми робили, нам вдавалось. Тобто ми нічого не втратили і нікого не втратили, що також важливо. Працювало все, як у волонтерів, це завжди зв’язки, знайомі знайомих. Іноді це були якісь п’яті чи десяті зв’язки, тобто були моменти, що я розуміла, що якась колекція їде в якійсь машині, і я цього водія особисто не знаю і знаю його тільки через далеких-далеких знайомих.

Тобто я навряд чи знаю історії, що щось кудись не доїхало, щось кудись зникло. І багато зв’язків зараз хоча вже і налагодилось, всі вже мають старі такі партнерства, але все одно дуже багато речей і досі працюють на довірі того, що людина не зможе якось по-іншому зробити, що вона обов’язково свою частинку роботи, логістики, допомоги, зв’язку закриє. Цікава історія про те, як із Чернігова нам передавали не колекції, а люди свої сімейні якісь реліквії. Наприклад, один костюм старовинний чи одну сорочку, яка належала бабусі. І тепер ці речі стануть уже частиною експозиції музею. Це була історія Ірини Соломахи, яка зберегла стрій бабусі Марини Межухи, і цінність цих експонатів в тому, що вони з однієї родини. Це повністю костюм збережений.

Ми цього року перемогли на такому дуже потужному європейському конкурсі з культурної спадщини, який називається European Heritage Award/ Europa Nostra Award,  і частину із цих врятованих експонатів ми возили туди на показ, на демонстрацію, щоб показати, що все знищується. І культура страждає дуже глибоко, тому що вона не є пріоритетом. Звичайно, логічно спочатку треба рятувати людей і їхнє життя. І тільки щоб забезпечити цей процес, це вимагає дуже багато ресурсів, логістики, грошей, щоб врятувати речі. Хто буде думати про врятувати якісь речі, коли треба врятувати, наприклад, дітей чи евакуювати геріатричний пансіонат? Але справа в тому, що культурна спадщина не відновляється.

Зараз абсолютно не беремося рахувати про час, коли ми відкриємо музей, бо знову нова дійсність із відключенням світла вносить свої корективи. Тобто якщо ми вже маємо певних партнерів і могли робити певні роботи, знову ж таки все ускладнюється. Але те, що я відчуваю, це те, що цей музей обов’язково запрацює. Я думаю, що, можливо, він буде присвячений ще й нашій перемозі. Всі напрацювання, які є, вони зберігаються. І люди, які працюють над кожною частинкою роботи, далі працюють. Тобто хоча люди перемістилися географічно, все одно всі залишаються таким цілісним ядром.

І я думаю, що навіть більше, що багато кого робота над музеєм мотивує якось або самоорганізовує. Тобто людина знає, що в неї, наприклад, їй треба зробити 20 описів експонатів, що в неї є мета, є завдання на тиждень. Тому це такий зараз дуже важливий об’єднавчий фактор, щоб митці, чи культурні куратори, чи дослідники не занепадали духом, тому що, звичайно, в культурі зараз мало чого відбувається. Але разом з тим, ми, наприклад, місяць тому відновили свої дослідницькі експедиції. Ми їздимо по селах, по невеликих містечках і збираємо традиційну українську вишивку із тризубами, із жовто-блакитними орнаментами. Це вишивка початку XX століття, це 20–40 роки XX століття. І плануємо впорядкувати також альбом. Частина наших досліджень також стане частиною діджитал-музею.

Ми знаходимо ресурси, можливості для того, щоб продовжувати свою роботу, намагаємося мінімально відкладати на потім чи принаймні себе якось прикривати думкою, що треба почекати кращих часів, бо ми не знаємо, коли війна закінчиться, ми не знаємо, в якому стані ми з неї вийдемо, ми не знаємо, чи ми фізично залишимося живими, чи ні. Тому в жодному разі не можна гаяти часу і максимально використовувати кожен день в такому форматі, в якому це можливо.

Наприклад, в одному залі ви бачите експозиції про сорочку Поділля, Тернопільщини, Луганщини, Полтавщини, Херсонщини, а в іншому залі ви бачите історію Ольги Ільків – в’язня, яка 22 роки була в заслані і вишивала собі сорочку риб’ячою голкою. Тобто із кістки риби зробила голку, розпустила білизну, яку їй дали, і вишила собі сорочку. А інша історія про те, як сьогоднішні військові просять поміж ліками чи іншими потребами передавати їм вишиті сорочки також. Здавалося, навіщо десь в окопі вишита сорочка? А тому що наші військові вірять в те, що це є духовною бронею, що це є захистом, якоюсь дорогою річчю із дому.

І тоді ми будемо мати духовний щит чи броню непробивну, яку жодна російська інформаційна гібридна пропаганда не зможе пробити. Адже проблема, власне, з чого починалася війна. Війна починалась з того, що росія всіляко завдяки фільмам, музиці, книгам, артистам своїм, які не виїжджали з України, максимально стирала культурні інформаційні кордони, і в якийсь момент росія чомусь вирішила, що ці кордони настільки стерті, що можна заходити танками. Буде дуже просто підкорити Україну, бо буде «какая разница», тобто ніхто не відчує різниці. Але ні, якраз саме завдяки ідентичності, національному ядру, яке дуже довгий час хоч менша частина українського суспільства, але дуже наполегливо все-таки утримувала, ми змогли встояти, ми змогли сформувати загальнодержавну позицію та загальнодержавне протистояння.

Про це не одне покоління дисидентів та культурних діячів говорило. На щастя, зараз багато українців [почало] чути це і прозрівати. Шкода, якою ціною, але я дуже сподіваюся, що це буде незворотній процес. Звичайно, як і кожен, я мрію про перемогу України. Але про таку перемогу України, коли ми перемагаємо ворога раз і назавжди, тобто коли ми переможемо, а росія припинить своє існування, і поневолені народи росією нарешті прокинуться і почнуть боротися також за свою незалежність. Кожен із тих, хто стільки років терпів. Також я мрію проте, щоб у День вишиванки побачити вже в мирній країні своїх друзів, які зараз на фронті в жахливих умовах. Це окопи, наповнені водою, болотом, снігом, дощем, грязюкою, багнюкою, і вони там мусять ночувати якось. Щоб у День вишиванки, в травні, вони були просто красиві, в ідеально випрасуваних білих вишиванках, десь в центрі міста, на якомусь красивому заході. І щоб просто вже показували фото з війни, як з минулого.