Народна майстриня з петриківського розпису Ольга Палій пережила російське вторгнення у рідному селі Лютіж на Київщині. Спочатку було страшно і вкрай небезпечно. Але згодом всі випробування зробили її сильнішою.

Перший день війни для мене був, знаєте, трішки такий панічний. Чому? Тому що мені не вірилося от до останньої хвилини, мені не вірилося, коли чоловік спустився і сказав, що летять ракети що почалася, війна. Я сказала ні, такого бути не може. Я до останнього не вірила, поки вже дійсно не почула вже такі досить гучні вибухи, і поки не почула, як літають літаки. Було дуже так страшнувато, страшно, панічно, але трималися, намагалися себе тримати в руках і якось зібратися до купки і не йти, не входити дійсно в паніку, а взяти себе в руки і складати якийсь план, як діяти далі. Наприклад, я намагалася зразу себе взяти в руки і щось купити, щоб мати якесь освітлення, щоб мати якесь тепло, щоб мати якісь продукти довготривалого зберігання, ну намагалася так комунікувати більше з сусідами. Я вже зрозуміла про цю небезпеку, коли мені вже чоловік на пальцях пояснив, що відбувається. Іще був зв’язок, і ми вже почали обдзвонювати своїх знайомих, ми вже чули: де, хто. І особливо сусіди, які вже були там ближче, і вони вже нам пильно розказували, що відбувається, і ми намагалися [між] собою комунікувати і якісь дії робити, щоб триматися і слідкувати, що відбувається біля тебе.

Так, наприклад, ми з сусідами слідкували мітки, ми їх витирали, ми затирали мітки, ми слідкували, особливо я навіть ввечері, коли не було освітлення, я слідкувала.

Я проживаю напроти озера, і мені було, навіть скажу, так цікаво подивитися, хто ходить, і слідкувала, чи немає чужих людей. Ми між собою переговорювались із сусідами: «Ти не бачив?» – «Не бачив» – «Ти не бачив?» – «Не бачив». Наприклад, я обійшла, я не побачила ту мітку, другі сусіди побачили – ми пішли затерли. Ми слідкували і намагалися любими діями якось себе забезпечити більшим спокоєм. Було дійсно страшно, коли летіли вертольоти, коли летіли винищувачі, і коли ти чув ці вибухи, коли їх збивають,  ви знаєте, ми дійсно раділи.

Ми раділи тому, що вже знаємо, що на одного, вибачте, орка стало менше, і що більше люди не постраждають.

Було дуже важко, тому що в мене дуже старенька мама, якій 80 років, і було дуже складно її в підвал спускати та з підвалу підіймати, це було дуже складно. І такі речі дійсно складні. Я скажу, що, дійсно, коли над головою гупає і воно летить, ти чуєш цей свист, такий шум, було страшно. Страшно, тому що ти розумів, що може біля тебе, не дай Бог, в тебе. чи в сусіда, чи ще щось, що дуже багато людей постраждає. В селі у нас був такий день прильотів, коли нашу місцеву фуру розбомбило, в сусідки через город зруйнувався будинок, просто було в один двір три прильоти. Мама з донькою  виїхали з меншою, а батько і старша донька, вони залишилися на місці, і донька як раз перебувала в будинку, коли був перший приліт. І перший приліт був буквально перед воротами, і ця дівчинка, вона встигла вскочити у підвал… вона встигла вскочити у підвал, і другий приліт був зразу в їхній в будинок, який згорів  вщент, дотла.

Третій приліт в них був, получається, в городі. І осколки вони вже летіли подалі, і навіть через город туди, в нас задню стіну теж потрапили осколки ці. У сусіда, також біля їхнього будинку, сусід також… трішки згорів будинок.

Люди виїжджали, і село стало дуже-дуже пусте, начебто вимерло. Коли ти виходиш на вулицю і розумієш, що село пусте, було таке враження, що навіть птахи не співали.

А коли вже 22 квітня, я досі пам’ятаю, я виходжу у двір і я бачу, що до нас повернулися лелеки. А знаєте, аж комахи по шкірі зараз ідуть, це таке було… от душа така, аж душа заспівала, тому що я знаю, що лелеки повертаються тільки туди, там де вже не буде війни. І я сказала: «Тепер буде все добре, ми будемо свою землю звільняти». І все, у нас ну якось таке пішло тихіше-тихіше, і я вже після Пасхи, після травня – вже травень місяць – і наше село по чуть-чуть, по чуть-чуть, потихеньку почало оживати, потихеньку оживати. Там люди з’являються, там люди з’являються. Ми стали, мабуть, більш ближчі всі один до одного, більше спілкування стало. Наприклад, я за цей час знову повернулася до малювання, я знову почала малювати. Я зараз планую їхати в Італію на фестиваль, представляти українське мистецтво, мене запросили як народного майстра, і мій логотип, моя картина буде як логотип фестивалю.

Я народний майстер України з Петриківського розпису, почала малювати в 2015 році, після 2014 року, після першого вторгнення росії в Україну. Мені чомусь захотілося себе і Україну показувати з найкращої сторони. За три роки я стала народним майстром України. У 2018 році стала народним майстром України і стала їздити за кордон, і представляти Україну свої мистецтвом, показувати, що Україна наша найкраща, навіть під час війни наша виставка каталася по Україні, але це була спільна виставка митців України, спільна виставка хто малює, особливо Петриківський розпис, це спільно. вони їздили. Завершилась виставка наша в Софії Київській, і зараз у нас планується виставка онлайн також з Петриківського розпису.

Мистецтво моє – воно, я скажу, арт-терапія. Арт-терапія, вона дійсно мене трішечки витягнула з такого стану, ну як би сказати, заглублення в собі. Я почала, вийшла  з себе, з середини вийшла. Так я все тримала в собі, а зараз я все, як би, викладаю це на свої вироби, на картини, на речі, які зараз в Німеччині, які зараз в Італії, які подорожують Україною. Це зараз в мене більшою мірою патріотичні, жовто-блакитні речі, які із задоволенням купують і дарують іншим людям.