Приблизно о 04:30 будучи вдома у ліжку почула глухий вибух. Визирнувши у вікно нічого не побачила. Але те що запамʼятала, то мертва тиша, навіть собаки не гавкали. Такого ще ніколи не було. Стало трохи лячно. Потім зʼявилась заграва, начебто сонце сідає. Але ж був ранок. Нічого не зрозумівши, далі лягла у ліжко. Тільки почала засинати, знову гупнуло. Прийшов старший син, він також почув вибух. Ми вдвох вже не спали. Написала чоловіку що щось у нас тут гупнуло два рази. Він на той час як раз підʼїжжяв до Києва на потязі. Відповів щоб не хвилювалася, мабуть знов у Олешках тренування проводять. Через декілька хвилин набрав мене і сказав що війна почалась. Бо в Києві також знатно гупнуло.

Перший день, початок війни. Ніхто нічого не знав. Чоловік добирався на авто з Києва до дому. Ми з дітьми цілий день сиділи разом і не знали що робити. Це був великий стрес. І навіть зараз по це пишу, а всередині все розриває, сльози на очах. Потім почався режим виживання. Ми з міста Каховка. Близько 10:00 години ранку танки окупантів вже були у нас. З того часу всі доставки продуктів, ліків і т.д. було зупинено. З кожним днем на полицях магазину ставало все менше продуктів. Хліба не було. Усюди були великі черги. Ліки зникали зі швидкістю світла. Був страх що ми не зможемо забезпечити дітей усім необхідним. Тому було прийнято рішення виїжджати. Лишати ВСЕ!!!!!

Ааа, ще був момент коли до наших сусідів, СБУ шників приїздили орки з автоматами . Ми сиділи у будинку і просто молили Бога, щоб вони оминули наш дім. Бо не знали чого вони перекривають вулиці, що, або кого шукають. Вирішили спробувати виїхати через Крим у Європу, а потім в Україну. Тому що напередодні чули що шлях через який люди намагалися виїхати на територію вільної України, колони машин були розстріляні. Цей варіант ми залишили на той випадок, якщо нас не випустять через Крим. Вибір був не великий. Помремо, значить така доля.

На кордоні біля Чаплинки ми простояли з 7:00 ранку до 19:00 вечора. Потім потрапили у термінал де перевіряли речі, документи. Забрали чоловіка на спілкуватися, години 1,5 він там пробув. Потім мене покликали. Дуже погано спілкувалися. Таке враження що ми ніхто. Обшукали наші телефони, всі переписки. Задавали дуже компрометуючі питання. Наприклад коли я зайшла на «допит», по іншому це не назвеш, вони сказали: «Слава Україні!» , а я без задньої думки і відповіла автоматично, сідаючи на стілець « Героям Слава!» ооой що далі було. Як понеслись вони…. ну то вже інша історія. Ледве, ледве нас випустили, після погроз моєму чоловіку вивезти в поле, міряли на нього бронік. Одним словом знущались . Десь о 23:00 ми вже були на теріторії Криму. Переночували у машині і рушили через росію до кордону Бурачки. Також були свої нюанси. Але все добре.

Так. Їду знаходили усюди де могли, та те що було доступно фінансово. А ліки, просили з вільної України, близьких, друзів, вони купували. І через волонтерів передавали.

На кордоні Латвії, після двох російських кордонів (зі скотським відношенням) нас зустріли дуже, дуже добре у Латвії. Самі перші приємні відчуття, теплі, лагідні. Ми видихнули, розслабились і відчули що ми у безпеці. Не вірилось. А наступний приємний момент, це банер з надписом у м. Одеса. «Ви не біженці — ви гості Одеси» чому це відклалося приємним відбитком, тому що на протязі шляху до Одеси, де ми зупинились на даний час, нам траплялись різні люди, ситуації які не дуже приємно згадувати. Якщо ти дома був людиною, яка твердо стояла на ногах, щось значила, щось могла. То у Європі ти нікому не потрібен, і знання твої прирівнюються до 0. В Україні, ти біженець, «понаєхалі», «стоять тут просять, ідіть працюйте», «все у вас вже вільно, їдьте додому»

На даний час робота є. Отримую мінімальну зарплату. Але я працюю з дому онлайн, я поряд з дітьми. Це великий плюс. Але до війни я займала зовсім іншим направленням і заробляла більше. На даний час у пошуках виходу з ситуації.

З матеріального, усе що залишилось - то це валізи, сумки з речами які ми вмістили у свій автомобіль. А так оточення мені кожен день нагадує що я не вдома, чому я не вдома досі. Є надія що колись я зайду у свій дім, обійму свою собаку. Буду спати у своєму ліжку. Ця надія не полишає нас. Вона нас тримає, не дає жити повним життям….