«Найстрашніше – ховати людей, коли гинули сім’ями»

Голова селища під обстрілами ходила на роботу, їй доводилося й пенсії людям похилого віку вибивати, і загиблих односельчан на кладовищі ховати.

Прекрасно пам’ятаю перший день війни. Я тоді виконувала обов’язки сільського голови й перебувала в Трьохізбенці, у сільраді. У селі я пробула всю війну до 2015 року. У моєму будинку дах посічений осколками снарядів, і вікна пошкоджені.

Усяке бувало за цей час. Але в підвал ми з чоловіком жодного разу не ходили. Я думала: якщо мені доля загинути, я загину в будь-якому випадку. І йшла на роботу, тому що треба було людей рятувати. Люди горіли, прямі влучення були в будинки, а хто їм допоможе, крім мене? Найстрашніше – ховати людей, коли гинули сім’ями. Залишалося нам ховати, тому що більше було нікому.

Тоді я одна в раді залишилася, всі повтікали. Мені можна було виїхати, але я нікуди не виїжджала. Не могла залишити людей у біді, адже ні пенсії, нічого не отримували наші люди похилого віку.

Сил вистачало. Я часом дивуюся: у мене і гіпертонія, і чого тільки немає, але я все сприймала, як є. І в полон мене забирали. А толку?

Зараз обстрілів як таких у нас немає, бувають лише поодинокі постріли. Але і спокою немає.