Супрунець Каміла, 9 клас, опорний заклад "Хрінницький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ягенська Марія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Святі в усі часи молилися. Лікарі - лікували, вчителі - вчили. Пекарі - пекли хліб. Письменники - писали. Торговці - торгували. Це все, що потрібно знати в непевний час.

Я не вірила у війну, коли про неї говорили і писали. Не вірила, коли пройшли чутки, що відкликалися співробітники посольств і евакуювали їхні родини.

Я не вірила навіть тоді, коли на Київ упали перші бомби... Цього не може бути, бо не може бути ніколи... Але це сталося.

Вірус навчив нас, що головне - здоров'я. Війна вчить, що головне - мир. Ми в Україні. Українці спокійні та зосереджені. Хтось здає кров, хтось записується в територіальну оборону. У бомбосховищах тихо, усі поводяться дуже гідно. Люди приносять воду і каремати для всіх. У фб мені пишуть і пропонують допомогу звідусіль. Слова підтримки з усіх країн світу. Біда навчила, що головне - віра і близькі, рідні люди.

Ми звикаємо жити у війні. І все, що здавалося важливим і значним, втратило свою важливість і значущість. Нівелювалося. І виявилося, що, крім смерті, нічого боятися, а крім життя, нічого втрачати.

Валізки стали тривожними, а подорож до Європи - евакуацією. І 1 березня вже не перший день весни, а шостий день війни. І «паляниця» стала паролем. Змінилося не просто життя. Змінилися ми. Уся Україна стала одним великим храмом, де скрізь моляться - у підвалах, у танках і в будинках.

Коли ми зустрічали 2022 рік, то загадували, щоб він не увійшов в історію. А він увійде, як 1941 рік.

Історія не змінюється, а тільки змінює костюми на дійових особах. Хто міг подумати, що ми знову почуємо «вторгнення, бомбосховище, блокада»? Мої улюблені кольори відтепер - жовтий і блакитний. Улюблений звук - тиша. Найважливіша відповідь по телефону - «живі». Найбільш довгоочікуване - мир.

Нам казали: «Виходьте із зони комфорту, живіть сьогоднішнім днем, позбувайтеся зайвого. І буде вам особистісне зростання». І ось, вся країна вийшла із зони комфорту.

І ми всі живемо одним днем. Ми не пам'ятаємо дні тижня і числа, ми тільки знаємо, який за рахунком день війни. Ми позбулися не тільки зайвого, ми позбулися навіть найважливішого - житла. Але за ці дні вся країна пройшла таке особистісне зростання!

Говорили, що найважче сказати три фрази: «я тебе кохаю», «допоможи мені» і «пробач мені».

Але ми зараз говоримо «люблю» щодня по багато разів близьким, рідним, друзям, солдатам. Ми поспішаємо сказати це головне слово, раптом завтра не настане. Ми навчилися просити про допомогу. І цю допомогу отримувати і надавати.

І тільки фразу «вибачте нас» ми так і не дочекалися від росіян. Вона виявилася найважчою...

Народ став єдиним цілим. Немає більше бандерівців і ватників, ваксерів і антиваксерів, немає опозиції - є один народ, готовий битися і захищати. Який дух, яка самовідданість! Міста перетворилися на фортеці. І в цих фортецях народжуються діти. Печеться хліб. І триває життя.

Ми ще повернемося в зону комфорту. Але повернемося зовсім іншими людьми.

Те, що відбувається, нагадує реконструкцію Другої світової: бомбардування і бомбосховища, ешелони з біженцями, страх, смерть, сльози. Але замість інформбюро війна йде в прямому ефірі. Усі стали військовими кореспондентами - репортажі з місця подій миттєво йдуть у мережі. Здулися «лідери думок» блогери-мільйонники. Вони вже не лідери, і їхня думка нікому не цікава. Лідери зараз на передовій.

Віра сьогодні лише у Вищі Сили, а надія на тих, хто б'ється на фронті і в тилу.

Військові, медики, пожежники, рятувальники, пекарі, священики - кожен на своєму місці здійснює щоденний подвиг. Хто зі зброєю, хто зі скальпелем, хто з молитвами. Хтось вирішує віддати своє житло під дитячий будинок і всиновити сироту. А ось акторка, яка завжди мріяла виїхати в Європу, вирішила залишитися і відновлювати Україну.

А та, яка хотіла блищати на сцені, зараз майже цілодобово пече хліб для солдатів. А кравчиня, яка шила вечірні сукні та театральні костюми, - відшиває військову форму.

Наш друг до останнього дня вивозив з окупації людей у безпечну зону, потім під обстрілами розвозив гуманітарку, зараз курує дитячий будинок - доставляє все необхідне. А то дітей евакуювали, а спати їм нема на чому.

І за 1000 днів країна пройшла шлях: населення - народ - нація.

Ми не знаємо, котра година - у нас воєнний час. Ми не запам'ятовуємо тимчасові адреси, наша адреса - Україна. У нас одна мрія на всіх - мир.