Багінська Уляна, 9-б клас, Полонський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Собко Оксана Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це зло. Зло породжене людиною. Хоча поєднання слів «людина» і «війна» суперечать людським законам добра. Раніше ми про війну читали, нам розповідали у школі, але сьогодні – це реальність, це наше сьогодення.

Тисячу днів і ночей триває цей жах у нашій країні. Цей період став справжнім випробуванням для багатьох українців і для мене особисто. Кожного дня я боюсь, хвилююсь і надіюсь… Ця надія, як ковток свіжого повітря, з перших днів війни допомагає мені жити, вчитись і сподіватись, що все це закінчиться так само раптово, як розпочалось.

Перші дні повномаштабного вторгнення були найважчими. Кругом хаос, сльози рідних, новини, від яких у жилах кров холола. 

Але рука сама тяглася до пульта, здавалося, що ввімкну телевізор – а там голос: «Війна – скінчилася, ворог залишив нашу територію». Та це були мрії. І сьогодні залишаються мріями.

Мій світ повністю перевернувся, але я понад усе намагалася знаходити позитив у буденному. З кожним днем потрібно було вчитись жити в умовах війни. Було важко прийняти те, що небезпека чатує на нас кожного дня і навіть кожної хвилини. Попри страх та біль, я намагалася допомагати тим, хто цього потребував. 

Спілкування з рідними, які були у зоні бойових дій, надихали мене оптимізмом, бажанням жити.

Я розуміла, що маю рухатись вперед, хай повільно, але вперед. Мені було соромно за себе, свій страх, адже мої брати не були військовими, але зуміли взяти зброю до рук і стати на захист нашої України. Кожен день я молю Бога, щоб він беріг їх, щоб вони живими і здоровими повернулись додому.

Я розумію, що мої страхи не можуть «стояти» поряд із тим, що пережили і переживають люди на окупованих територіях. Але я з впевненістю можу сказати, що ненавиджу окупантів кожною клітинкою свого тіла.

Мій шлях під час війни – це шлях, який спонукав мене до глибоких роздумів про майбутнє. Я зрозуміла, що війна показала нам, хто наш друг, а хто просто так. Всі ці 1000 днів я ціную кожну мить, бо вона може бути останньою. Кожного ранку я дякую Всевишньому за можливість жити, любити, чекати, вчитись.

Війна – це не лише битва на полі бою, це насамперед боротьба з самим собою. 

Вона забрала у нас найцінніше – спокій і мир, але разом з тим дала змогу побачити нам на що здатні ми у найскладніші часи. 

Війна відкрила для кожного з нас, та особисто для мене, нове сприйняття світу, змусила переглянути життєві цінності. Серед цього хаосу я чітко зрозуміла, що є найголовнішим у моєму житті – це воля. Тисяча днів війни – це час, який назавжди змінив мене. Я більше не буду тією наївною дівчинкою в рожевих окулярах. І якщо потрібно буде стати пліч – о – пліч з нашими воїнами – я зроблю це, бо краще померти, ніж жити в неволі. Так думаю не лише я.

Я вірю в нашу перемогу. Україна підніметься з руїн, широко розправить свої крила і вільним птахом підніметься в вись – у щасливе майбутнє.