Шпак Поліна

Слобожанський ліцей Липецької сільської ради, 9 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Марина Домановська

"Війна. Моя історія"

Моя історія з війни починається з того, що рано вранці я прокидаюся від вибухів, так , як мені заборонено спати з включеним світлом, моя кімната була дуже темною та трохи страшною. Я сиділа на своєму ліжку і нічого не робила,зовсім, я лише дивилася у своє зачинене вікно, та в ньому щось блищало. Я просиділа так недовго, так як почула що мій батько проснувся, та начав бігати по кімнатам й підвищеним тоном сказав, що треба швидко збиратися та бігти до погреба . Так почалася для мене війна. Після цих слів я впала в ступор, не можу сказати , що нічого не відчувала, але через кілька вибухів за вікном , я зрозуміла , що це не сон. Цей день вдрукувався у всіх в нас в пам'яті. Для нашої родини цей день означав лише одне, що рано чи пізно треба буде покинути наш дім, та не тільки його.

У село заїхало дуже багато військових та військової техніки чужої країни. Ходити чи гуляти з друзями по вулиці стало лячно і небезпечно. Люди казали, що військові не чіпають населення , але чомусь свою зброю націлюють на людину, з якою розмовляють. Дорослі обговорювали, як виїхати , щоб залишитися живими . Раніше я вважала, що ми можемо ходити та їздити де хочемо , а тепер зʼясувалося , що варіантів не так то і багато.

Того дня, коли ми виїжджали , моєму братові виповнювалося 2 роки і бабусина сестра спекла нам грушевий пиріг , як зараз пам'ятаю, я сиділа на кухні та їла цей пиріг, доки мої батьки збирали речі. Виявляеться , речі можна збирати так швидко. Я була як у трансі, зовсім нічого не розуміла, в мене була якась порожнеча всередині. Коли ми їхали до кордону з Білгородом нас багато раз зупиняли люди з автоматами, але це були військові країни ворога. Хоч шлях до кордону близький з мого села , та він був таким довгий, тривав цілу вічність . Кожну хвилину могло статися , що завгодно . Іноді ми зустрічали розстріляні машини. Стільки раз бачила фільми з розбитими машина , але ці були особливими.

Ми змогли подолати той шлях . Коли ми в'їхали в Росію, це була моя перша поїздка до цієї країни, ми хотіли зупинитись щоб перевести дух, і поспати десь, але всі готелі в тому городі були для українців зачинені, і тому ми поїхали до бабусі татового двоюрідного брата. Вона дуже гарна жінка, з нею ми побалакали трохи, та я зразу зрозуміла що вона добра та гостинна. Їй до речі на той час було 89 років! Це дуже похилий вік, але я б дала їй максимум 60-65 років тому що вона була дуже активною . Наступного дня ми поїхали, попрощавшись з бабусею . Наш шлях зайняв 4 дні. Увесь час , я бачила місця та людей , які спокійно жили, існували , та проживши 20 днів з їх ракетами над головами , мені було не зрозуміло , чому так.

Вже через деякий час ми були в Естонії, там нам дали гарний готель для біженців, і ми прожили там місяць, цей місяць був дня нас дуже складним, нам треба було визначитися, що далі робити, і куди їхати. За кілька тижнів до кінця проживання в готелі нас запросив до себе в Америку папин друг, і мої батьки вирішили вирушати.

Слава богу, що моя родина не постраждала ,але деяким моїм знайомим та багато кому не пощастило і в них загинула рідна людина, на фронті, вдома чи просто на вулиці. Моє життя після цього дуже змінилося, я почала усвідомлювати деякі речі, які раніше для мене були незначними. Мені дуже шкода, що все так склалося. Ми не заслуговували на таке життя. Слава Україні!