Ляшенко Галина Віталіївна, вчитель, Прилуцький технічний фаховий коледж

«1000 днів війни. Мій шлях»

Так вже сталося, що на долю нашого народу постійно випадають тяжкі випробування. Україна у свій час потерпала від нищівних голодоморів, тривалий час виборювала свою державність та незалежність, хоробро воювала під час Другої світової війни проти фашизму. У наші дні виходила на майдан, щоб розпрощатися з недолугими президентами та урядами, які дбали лише про свої кишені...

Здавалося б - годі страждати, настав час - жити щасливо в достатку. Яка може бути війна й голод в епоху розвитку цивілізації, росту освіченості й свідомості?

Але ранок 22 лютого 2022 року трагічною сторінкою увійшов у життя мільйонів українців. Зло, яке тисячоліттями існувало поряд, підло, вночі прийшло на нашу землю. Ця дика російська орда з діда-прадіда ніколи не знала, що таке сіяти, збирати, створювати щось нове. Все, що вони вміють - знищувати, грабувати, вбивати. Світ жахнувся від їхніх звірств у Гостомелі та Ірпені. Знищений дотла Маріуполь, розбомблені Суми, Харків, Чернігів, Бахмут, Авдіївка стали німими свідками москальської ненависті до мого народу, його історії і культури, мови і побуту.

Здається, всі ми помирали під ракетами на вокзалі у Краматорську, нас давили танками у Бучі, заживо поховали під завалами Маріупольського драмтеатру, силком депортували на чужину.

За що це нам? А просто, що - українці, що любимо волю, що не йдемо у ярмо до когось, що хочемо бути господарями на власній землі, радіємо життю, любимо свій “садок вишневий коло хати”, “співаємо “Реве та стогне Дніпр широкий”, вишиваємо червоними і чорними нитками мальви на рушниках...

На серце інколи напливає порожнеча. Власний дім, в якому ховаюся від війни здається пустелею, бо не знаю, що чекає усіх нас завтра, і навіть - через годину.

А коли над містом виють сирени, то лежу із сином у передпокої біля несучої стіни, молюся і тупо рахую візерунки на шпалерах. Інколи навіть здається, що я втрачаю розум, особливо коли надивлюсь новин (і, дивитися вже не можу, і не дивитися - також). Жахаюся звуків, бо кожен з них, навіть шум мопеда за вікном, здається тією жахливою безкінечною повітряною сиреною... Все валиться з рук, а під час безсоння не допомагають ніякі заспокійливі ліки. Але згодом це майже минає, і я повертаюся до звичного режиму, до справ, бо потрібно щось робити і жити далі. Певно, що зовсім не героїчних справ, а звичайних, буденних. Варю борщ і печу хліб, мию підлогу, оплачую комуналку, передаю мамі ліки, пишу конспекти.

Завтра і кожен день іду у коледж “сіяти розумне, добре і вічне”. Іду повз алею слави героям, звідки на мене з банерів дивляться очі наших студентів, які загинули на цій війні.

А в аудиторії на мене чекають учні, більшість з яких переселенці і ті, що були під окупацією. Вони ще діти, але подорослішали і помудрішали на десятиліття вперед. Від їхніх розповідей про пережите горе болісно стискається серце. Їхня ненависть до ворога безмежна. Вони передають це почуття кожному як естафету.

Мої переживання і проблеми ніщо в порівняння з їхніми.

Пам'ятаєте, у Лесі Українки є такі рядки: “Щоб не плакать, я сміялась?”. Налаштовую себе на позитив і йду до них з усмішкою і новими ідеями. Сьогодні після пар йдемо плести сітки, завтра починаємо підготовку до благодійної ярмарки, а післязавтра проведемо аукціон і передамо через знайомих волонтерів на фронт зібрані донати, речі і харчі. Ці справи об'єднали і згуртували нас в одну велику родину.

Кожному знайшлося місце на цій війні,  в кожного у ній - своя місія.

Моя - не тільки виховувати свідомих патріотів України і формувати в них активну громадську позицію, а й примножувати ряди юних борців за українську мову, обстоювати її так, як обстоювала відома мовознавиця Ірина Фаріон, бо наша мова - це мова сили і перемоги.

Вірю, що мій народ, пройшовши крізь пекло війни, загартується, відродиться з попелу. І народиться сильна оновлена нація.