Я жив у Бахмутському районі. У перший день війни почали стріляти. Не стало води, світла й газу. Я ховався у підвалі до останнього. На моїй вулиці вбило молодого хлопця. Не думав, що люди будуть гинути. Коли у квартирі доньки вилетіли вікна, стало зрозуміло, що будемо виїжджати. 

Мого будинку вже немає. У селі стріляють досі. Я живу в Дніпрі у гуртожитку. Кожної ночі мені сниться рідне село. Я нічого не можу вдіяти, бо війна є війна. Хочу, щоб онуки жили в мирі. Сподіваюсь, що все закінчиться. Дуже сумую за Донеччиною.