"Кожного разу під час виття сирени ми бігли в бомбосховище і молилися"

Коноваленко Надія, 14 років, учениця 9-А класу «Навчально-виховного комплексу №106 «Середня загальноосвітня школа – дошкільний навчальний заклад (дитячий садок)» Дніпровської міської ради, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Любов Соколянська

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Наша сім’я дуже полюбляє подорожувати. Раз на рік ми обов’язково відвідували одне з українських міст, а раз на два роки їздили на відпочинок за кордон. Кожне українське містечко, яке ми бачили, вражало нас своєю красою, колоритом, архітектурою, визначними пам’ятками. Відвідуючи іншу країну, ми знайомились з місцевими жителями, їхньою культурою. Але кожного разу повертаючись до рідного краю, згадували вислів «Скрізь добре, а вдома краще!».

Ранок 24 лютого я ніколи не забуду. Мамині завжди веселі очі були наповнені сльозами, вона збирала наші рюкзаки, говорила, що потрібно слідкувати одне за одним, навчала, як діяти, коли рідних немає поруч, як розшукувати одне одного, якщо загубимось. А тато пішов на роботу, тицьнувши мамі ключі від машини на випадок, якщо доведеться тікати з міста. У квартирі постійно працював телевізор, ми з болем дивились, як «асвабадітєлі» кидають бомби на українські міста. Кожного разу під час виття сирени ми бігли в бомбосховище і молилися. Було холодно, але ніхто не скаржився. Потім повертались у квартиру, грілись і лягали спати одягненими. Наші рюкзаки з невеличкою провізією і необхідними речами лежали постійно при вході. Ми навчились швидко одягати верхній одяг і взуття. Постійно ходили разом.

Якось тато, стоячи у куточку біля вікна, почав рахувати техніку, яка рухалась колоною, малюючи палички на аркуші паперу. Рахунок добіг до 500 одиниць… Більше на вулицю ми не виходили. Виходив лише тато. Він ходив до криниці, до магазину. І кожного разу розповідав про нові закони та порядки, яких ми мали притримуватись, аби вижити.

Холод, нестача води і продуктів змусили нас перебороти свій страх, і ми зібрали речі у валізи. Побачивши, що дорогою пересуваються поодинокі автомобілі, рушили у напрямку Запоріжжя. Тато їхав дуже повільно, ніби відчував, що може щось статись. Несподівано з обох сторін, наче мурахи, почали виходить озброєні солдати. Ми зупинились. Серце вилітало з грудей, але ми сиділи з братом тихо. Ніколи не забуду ті злі ворожі очі, які прагнуть вбивати. Тато попросив не лякати дітей, показав документи, відкрив багажник, ще про щось говорив, але сівши у машину, змушений був повернути на Пологи.

На узбіччі і на дорозі була купа мін. На блокпостах російські солдати вели себе агресивно. Але минувши їх, ми несамовито раділи і сумували одночасно, бо покинули свій дім.

А на нашому блокпості українські козаки зустрічали дуже тепло. Їх так хотілось обійняти. У Запоріжжі ми побоялись лишатись. Тому приїхали у місто Дніпро. Нас зустріли давні знайомі тата і дозволили пожити у своїй квартирі.

Найбільше мене вразило, що в такий скрутний час українці стали допомагати одне одному. Дали безкоштовно пожити в своїй квартирі, підтримували. Батьки, як і більшість переселенців, не пали духом. За можливості відправляють гроші волонтерам. Влаштувалися на роботу.