Луцук Інна, 9 клас, Степова філія Первозванівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання — Іщенко Валентина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке страшне слово! Скільки ж болю додає. Важко уявити, що не фільм переглядаю, не гортаю сторінки повісті чи роману, а проживаю реальні події, які відбуваються сьогодні.

1000 днів боронять землю Захисники та Захисниці. 1000 днів гинуть українці. Щоднини руйнуються села і міста, плачуть матері, обіймаючи своїх діток 1000 днів виглядають рідні із полону чоловіків, батьків, синів, дочок.

Благаю Господа, щоб усі повернулися додому!

Разом пройдемо цей нелегкий шлях! Із першого дня війни ми з родиною донатимо. Так хочеться хоч трішечки допомогти воїнам, наблизити таку бажану Перемогу!

Звістка про напад росії ранила душу. Жодного разу не стояло питання про те, щоб виїхати з України. «Ми залишаємося вдома, що б не сталося», - наголосила ненька. Так і долаємо дорогу війни, не зважаючи на труднощі. Нашій Кіровоградщині більш-менш поталанило, якщо так можна сказати. А окупованим територіям як?! Звичайно, набагато важче!!! Не падають духом нескорені українці. Оборонцям рідної землі теж тяжко!

Степове – село невеличке. Алея Слави змушує зупинитись і вклонитися Героям. Кожного ранку, ідучи до школи, зупиняюсь біля портретів полеглих і дякую їм, що оберігали нас. Мій шлях – шлях вільної людини. Не боюсь рашистів!

Доведеться стати на захист Вітчизни – стану!

Хочу розповісти про двох братів: Коцюрбу Олексія і Коцюрбу Михайла. На жаль, Олексій загинув, боронячи Україну від росіян. В Олексія Володимировича багато нагород: і орденів, і медалей. Їх не злічити: орден «Знак пошани», медаль «Захисник Вітчизни», орден «За мужність» отримав посмертно. Наш земляк був командиром взводу розвідбатальйону в Луганську. Його друзі розписалися на прапорі. Свій підпис лишив і Олексій Володимирович:

Допоки живий, боротися буду!

З останнім набоєм в запеклім бою!

Я знати повинен, чуєте, люди,

Що недаремно життя віддаю!

Ні, недаремно! Але Герою ще б жити і жити! Слова з поезії (не знаю, чиї це рядки) стали пророчими. Продовжує справу брата, тримаючи оборону на одному з донецьких напрямків, Михайло Коцюрба. Був поранений, мав контузію у боях за населений пункт Роботине. Приїжджав у відпустку. Односельцям про себе розповідав неохоче, а про побратимів – із неабияким захопленням!

Жодного разу не сказав, що їм, бійцям, важко. Сильний, мужній, впевнений, загартований, - таким є Михайло, такими є наші воїни.

Їх шлях веде до Перемоги!

Мій шлях – не схибити! Три роки йде війна. Допоки вбивці будуть пити нашу кров?!

Якось мені наснилося, що я військовий медик, рятую пораненого бійця.

Можливо, сон пророчий? Я стану лікарем! Готуватимуся до професії вже сьогодні. Мій шлях – дорога добра і допомоги. Протягну руку порятунку всім, хто цього потребує.

Закінчуються уроки. Я з друзями не поспішаємо додому, а знову йдемо до Алеї Слави подякувати землякам. А вони дивляться на нас із-за прапорів, підбадьорюючи: «Не хвилюйтеся! Незабаром Перемога! Наш український дух не вбити, волю не зламати! Ми життя віддали, аби брудний чобіт ворога не ходив по рідній землі».