Лавнікович Анна, 9 клас, Спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземних мов № 65

Вчитель, що надихнув на написання есе - Перетятько Наталія Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… День, який назавжди змінив моє життя. Я, тоді ще дванадцятирічна дівчинка, мріяла про щасливе майбутнє, що здавалося нескінченним. Але того ранку, коли я розплющила очі, моя душа наповнилася страхом. Перші звуки вибухів, які ніколи раніше не чула… Моторошна новина з вуст рідної людини… І, на диво, чітке розуміння того, що війна – це не фільм, а жахлива реальність. Розгубленість, гнів, страх – емоції, що заполонили мене в перші хвилини.

Та разом із тим прийшло й бажання діяти, згуртовуватися з рідними, приймати складні, часом небезпечні, але такі необхідні рішення.

За 1000 днів війни я пройшла шлях від страху до стійкості, відкриваючи нові можливості свого організму та переосмислюючи життєві цінності. Досвід війни вчить нас розуміти свої сильні та слабкі сторони, робити важкий вибір і рухатися далі з почуттям гідності, адже це наш спільний шлях до майбутньої Перемоги. До війни я була звичайною школяркою. Мріяла про мандрівки, про нових друзів, про великі здобутки. Я була захоплена творчістю, адже люблю малювати, писати вірші,  мріяла про майбутнє, повне надії і радості.  Того дня ми вирішили  їхати до села. Думаючи, що це лише на кілька днів, узяли з собою все, як нам тоді здавалося,  необхідне. Дядько відвіз нас на дачу. Ми були наляканими, але сподівалися, що тут, у селі, будемо в безпеці.

Дядько поїхав до Києва, обіцяв повернутися за два дні. Але вечір 25 лютого змінив наші плани та сподівання: біля нашого порога з’явилася  «друга армія світу».  

Село Шибене, де живе моя прабабуся, опинилося в епіцентрі жахливої реальності. З 26 лютого почалася окупація, що назавжди змінила наше життя. У серці порожнеча,  бо кожного дня ти бачиш танки, чуєш гуркіт літаків, гелікоптерів, дронів, тебе  накриває   «градами». 

Пам'ятаю, як 1 березня  зранку проїхала колона рашистських танків і почалася стрілянина.

Уламком снаряда влучило у вікно сусіднього будинку, де перебувала родина з двома доньками — Настею, 10 років, і Марійкою, 13 років. Цей уламок влучив Насті у голову і вмить забрав її життя... Дитину навіть поховати не було можливості,  і батьки зробили це  на своєму подвір'ї. 7 березня. Я ніколи не забуду той момент, коли побачила, як під'їжджають машини окупантів до нашого подвір'я, виносять вибухівку і встановлюють на вежі «Київстар». Я зрозуміла, що її будуть підривати, і через секунду відчула потужний вибух. Вежа вмить втратила свою працездатність. Це був жах, що пронизав мої кістки. Я зацепеніла від болю.

Попереду було ще багато страхів і випробувань...  Але найщасливішим днем стало 2 квітня, коли ми нарешті змогли виїхати з окупації. Шлях, який завжди займав менше години, у той день розтягнувся на довгих 9 годин.  

Зараз, коли я навчаюся в 9 класі та готуюся до випуску зі школи, усвідомлюю, наскільки глибоко війна вплинула на мене. Випробування, через які я пройшла, зробили мене не лише сильнішою, але й більш свідомою. Я навчилася цінувати такі речі, як мир і безпека, підтримка родини та можливість здобувати освіту. Те, що раніше здавалось звичним, тепер має особливе значення. Майбутнє більше не здається мені далеким і абстрактним, адже тепер я розумію, що саме від моїх дій залежить не лише моє особисте життя, а й доля моєї країни. Це надає впевненості та готовності прийняти будь-які виклики, щоб зробити свій внесок у розвиток України.