«Кожні пів години телефонувала батькам: я переживала за них, а вони – за мене»

До 17 років я жила в Маріуполі. Потім переїхала до столиці і вступила до Київського університету. Часто приїжджала в рідне місто до батьків. 

24 лютого я прокинулася о пів на сьому від вибухів. Кожен наступний вибух лунав гучніше. Я згадала події 2014 року, що відбувалися в Маріуполі. Із соціальних мереж дізналася, що почалася війна. Відразу зв’язалася з батьками. Вони сказали, що у них відносно спокійно. Я зняла кошти з картки й пішла до магазину. Усюди були черги. Я чула гул літаків і звуки вибухів. Весь день я провела з телефоном у руці: кожні пів години телефонувала батькам. Я переживала за них, а вони – за мене. Була навіть думка поїхати в Маріуполь. Це був дуже страшний день. Пам’ятаю, в Києві відчувалося, що війна зовсім поруч.

Батьки виїхали завдяки сусіду, який у березні приїхав із Запоріжжя по речі. Він забрав їх. А із Запоріжжя вони потягом доїхали до Києва. Зараз ми живемо втрьох в одній кімнаті. Я вдячна власниці кімнати за те, що вона дозволила нам мешкати разом. 

Найбільше мене шокувало те, що сталося з моїм рідним Маріуполем. Росіяни розбомбили місця, де пройшло моє дитинство та юність.

Мене шокує все, що стосується загибелі мирних людей. Наприклад, нещодавня трагедія в Дніпрі. Не можу спокійно дивитися на те, як окупанти знищують наші міста і вбивають ні в чому не винних людей. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, але я розумію, що не все так просто.