Толочина Еліна, 14 років, учениця 9-Б класу гімназії №153, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Поляковська Тетяна Яківна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Це ніби сталося не зі мною, це ніби сталося не з моїм народом, не з моєю країною. Колись я не замислювалась над словом «моя», а сьогодні говорю про це з гордістю. 24 лютого до кожного постукала війна. Постукала так гучно й самовпевнено, нібито все давно вже було правильно сплановано. Сплановано ким? Тими, хто не гідний називатися людьми?

Мудрець писав: «Коли всі в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється й спотворене. Коли всі дізнаються, що добре є добром, виникає й зло».Чому прийшла війна? Тому що жили й насолоджувалися? Тому що вірили, що, сіючи добро, обов’язково отримаємо це добро? Важко зрозуміти.

Коли почалася війна в 2014 році, мені було 6 років. Погано розуміла, що відбувається, бо це було хоч і в моїй країні, але десь подалі від Києва. Коли в гімназію почали приходити діти з окупованих територій, я зрозуміла, що це не просто новини з телевізора, це реальні події. Проте ця реальність усе одно поки була далеко.

24 лютого війна досить серйозно нагадала про себе всім.

Напередодні я мріяла, що завтра буде чудовий і продуктивний день. Мріяла… Кажуть, мрії збуваються. На жаль, не збулися. Прокинулась від жахливого звуку сирени. Спочатку здавалося, що гуде вентиляційна витяжка. Новини по телевізору змусили мене встати, відчинити вікно… й уперше вслухатися в звуки сирени, які сповіщали, що прийшла біда.

До цього ніби був мир і спокій. Я ходила до школи, займалася улюбленими справами, зустрічалася з друзями. Раділа, що тут у нас нібито мир. До нас доносилися зрідка відголоски війни. Зрідка й ніби здалеку. А тут мир. І раптом війна! І вона поряд! Вона ось тут, за вікном! А як же мир?! Мир настільки ненадійний? Він так тісно пов’язаний зі злом? Не хотілося б у це вірити. Ніби так не повинно бути…

Ніби існую. Ніби й не живу. Ніби рідна ненька Україна. А ніби вже й не наша. У такому стані ходили в підвал, звідки поверталися за якимось незрозумілим відчуттям. Відчуття іноді зраджувало. На вулиці ми кілька разів бачили літаки й ракети. Це стало для нас уже не новим. Ми звикали до сирен, до пострілів, до іншого життя. Тільки хіба можна до цього звикнути? Мабуть, можна.

Я не виїжджала зі свого рідного міста, бо воно моє.

Пишалася людьми, які вистоювали черги до військкоматів, щоб іти захищати свою країну. Переповнювалась гордістю за свій народ, який пів дня чекав, поки візьмуть кров у нього для своїх.

Стояли, щоб урятувати, щоб допомогти. Чому саме в такі часи починаєш розуміти, який чудовий наш народ?

І знову згадую мудреця: «Коли життя складається наперекір нашим бажанням, світ навколо нас подібний лікувальним голкам і цілющим зіллям». Розумно сказано.

З кожним днем ми зцілювалися. Кожне випробування нас загартовувало. Усвідомлювали, що треба жити, щоб робити наш світ прекрасним. Небо й земля довговічні тому, що існують не для себе. І ми повинні довго жити, щоб робити добро. Добро все одно переможе. Наше життя - наслідок наших думок.

Початок повномасштабної війни кожного лякав, бо ніхто не розумів, що буде далі. Не розуміли, що буде далі й наші мужні чоловіки й жінки. Проте вони взяли до рук зброю, щоб вибороти право на нашу й нібито не нашу свободу. Це надихало, змушувало триматися, хоча були постійно в напруженні.

Війна — це страшно. Війна — це жорстоко. Війна — це боляче. Але вона нас не здолає, не поставить на коліна. Ми сильні. Ми мужні. Ми єдині у своїх намірах. Не продавали ми душу сатані. Ми залишалися вірними своєму народові, своїй країні. І нехай слово «ніби» зникне з нашої лексики. Наша земля наша, а не ніби наша. Не нібито нашій свободі бути, а нашій.

Сьогодні моя головна зброя проти ворога - це навчання. Нашій країні потрібна грамотна нація, яку не зможе ніхто здолати.