Бузюн Валентина, 15 років, комунальний заклад «Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Конкурс есе «Один день»

Двадцять перше  століття – століття новітніх технологій, величезних досягнень і відкриттів у різних галузях науки. Люди винайшли 3D-друк, дрони, навчилися виготовляти штучне м'ясо, здійснили першу посадку на комету, почали виготовляти роботів, які своїм інтелектом перевершують деяких людей. І все це було зроблено у двадцять першому столітті. Здавалося б, що все йде добре, все розвивається і рухається вперед, у світле майбутнє. Але все це зовсім не так.

Залишилося місце у світі, у двадцять першому столітті, і для пережитків минулого. В наш час найактуальнішою є проблема війни та миру.

Особисто для мене це здається дивним, що дорослі й освічені люди, є представниками влади й несуть відповідальність за життя мільярдів людей, вирішують всі запитання шляхом війни.

Кожне покоління людей застало, як мінімум, одну війну, адже вони в нашому світі тривають безперервно. Війна – це мільйони втрачених життів і скалічених доль. Вона не щадить нікого.

Двадцять перше вересня – Міжнародний день миру. В честь цього дня я хотіла б поділитися своєю історією. Не оминула війна й моєї країни, моєї Батьківщини, й моєї родини.

Почну я з самого початку. Проживаю я в маленькому селі, що на Харківщині. Зараз мені 15 років, навчаюсь я в 10 класі, але ті події минулого пам'ятаю досить чітко. Надворі 2013 рік, мені 7 років. Почалася осінь і я пішла до другого класу. І ось у листопаді почало відбуватися щось дивне.

По телевізору, на кожному телеканалі, щодня почали говорити якісь речі, що дуже вражали і турбували моїх батьків. За їхніми реакціями я розуміла, що це щось дуже серйозне і це мене також починало хвилювати.

Двадцять перше вересня – Міжнародний день миру. В честь цього дня я хотіла б поділитися своєю історією. Не оминула війна й моєї країни, моєї Батьківщини, й моєї родини.

Почну я з самого початку. Проживаю я в маленькому селі, що на Харківщині. Зараз мені 15 років, навчаюсь я в 10 класі, але ті події минулого пам'ятаю досить чітко. Надворі 2013 рік, мені 7 років. Почалася осінь і я пішла до другого класу. І ось у листопаді почало відбуватися щось дивне. По телевізору, на кожному телеканалі, щодня почали говорити якісь речі, що дуже вражали і турбували моїх батьків. За їхніми реакціями я розуміла, що це щось дуже серйозне і це мене також починало хвилювати.

Кожного дня ситуація все більше й більше загострювалася. Всюди тільки й говорили про Майдан, студентів та Євросоюз. Потім мова йшла про жертв, які полягли на Майдані, пізніше названих Небесною Сотнею. Бувши малою дитиною, я й гадки не мала, наскільки це все серйозно і як будуть масштаби цієї ситуації.

Всюди трималася напруженість, в будь-який момент могло трапитися будь-що. Що змінило б все докорінно. І воно сталося…

Надворі 21 лютого 2014 року. На всіх телеканалах і в усіх газетах майорів лише один заголовок : «Президент покинув країну». Це було темою номер один не лише в Україні, а й в усьому в світі. Маленькій мені це здавалося чудовим, адже цього і вимагали люди, як мені пояснив тато.

Я вважала, я була впевнена, що все одразу зміниться і жити стане краще, моя країна знову зацвіте, але це була лише моя дитяча мрія. Дитяча мрія, яка й досі не здійснилася.

Тоді мені здавалось, що все найгірше позаду, але як же я помилялась . Змінився президент, змінилася влада, змінилися і теми новин. Все частіше стали звучати такі назви, як «ДНР», «ЛНР», Крим. І ось одного дня я почула таку фразу: «На територію України вторглися російські війська».

Я, як зараз, пам'ятаю те напруження, яке тривало абсолютно всіх. По телебаченню говорили, що українська армія може за себе постояти і захистити українців, але всі знали і розуміли, що в Україні жахлива військова реформа. Ось тут я почала усвідомлювати, що розпочнеться справжня війна.

Почалася величезна метушня. Всіх чоловіків почали забирати до зони АТО, так прозвали місце військових дій. А події все набирали й набирали обертів.

З кожним днем я чула все більше й більше назв міст, які знаходяться все ближче й ближче до мого населеного пункту. Це той самий Краматорськ, Артемівськ, Слов'янськ.

Паніку на людей наводили колони, які рухалися через моє село. Тоді я вперше в житті побачила військову техніку. Пам'ятаю, як ми з друзями стояли вздовж дороги і проводжали поглядами військових. Ми були впевнені. Що вони нас захистять і обов'язково повернуться. Якби ми тільки тоді знали, що боротьба буде йти не на життя, а на смерть.

Почали вживати заходів безпеки і в нашому селі. На в'їзді в сусіднє село був поставлений блокпост. Кожного разу, проїжджаючи повз нього. Я чомусь жахливо хвилювалася й боялася.

Дуже сильно в моїй пам'яті закарбувався той момент, коли ми з моїми друзями в школі готували подарунки військовим. Мені було дуже приємно усвідомлювати, що мій малюнок може когось змусити посміхнутися.

Новини крутили по телебаченню майже цілодобово. Мені довелося чути про жахливі речі, про втрати на фронті, про бої. Дивлячись на хмурі обличчя рідних, я розуміла, що справи йдуть все гірше й гірше.

Величезним ударом для мене стала новина про те, що мій двоюрідний брат, який був для мене як рідний, пішов добровольцем. Це був удар не лише для мене, а й для його батьків, адже зробив він це в таємниці від всіх. Я не можу зараз описати те, що я відчувала тоді. Це були змішані почуття. Мене переповнювали і страх, і гордість, і переживання. Я жахливо хвилювалася за нього. Його батьки жили від дзвінка до дзвінка. І так тривало рік.

Повернувся він звідти зовсім іншим. На запитання : «Чи змінила його війна?», я впевнено можу відповісти: «Однозначно».  Пішов він туди юним хлопчиком з іскоркою в очах, а повернувся змужнілим серйозним чоловіком. Війна загасила в ньому той вогник, ту дитячу іскорку. Дуже важко йому згадувати про ті події. Згадуючи все це, його обличчя одразу приймає серйозний вигляд. Ця тема для нього є болючою.

У своєму житті мені довелося бачити багато біженців. Їхні історії вражали мене до глибини душі, а часто – до сліз. Ці, зовсім ні в чому не винні люди, повинні страждати через політику.

Зараз надворі 2021 рік, війна триває й досі. За цей час наша армія стала в рази кращою. Нашу країну підтримує більшість країн світу. Українці гідно борються на сході країни. Кількість жертв щодня зростає. За офіційними даними Україна втратила приблизно 13 тисяч українців, але це лише офіційні дані, а насправді жертв набагато більше.

Тільки зараз я почала усвідомлювати, які події довелося мені  й моїй сім'ї пережити. Тільки тепер стало зрозуміло, наскільки це були страшні речі. Але я й досі вірю в свою дитячу мрію, що все буде добре, що мир нарешті настане. І одного сонячного дня я вийду на вулиці, підведу очі вгору і вперше, за стільки років, подивлюся на мирне  небо.