Коли для вас почалася війна на Донбасі, можете розповісти про цей день?

У четвер я найдовше працювала в газовому господарстві, тут, у селищі. Це зима, не пам’ятаю, який місяць 2014 року. Встали, почався обстріл. Ми тоді ще не розуміли, що це. Я дійшла до кінця вулиці й повернулася назад. Ті, які раніше пішли, хвилин на 10-15, дісталися, одразу в бомбосховище пішли. Ну, а я повернулася назад, і почався в нас з усіх боків обстріл.

Селище стали бомбити, усе почало летіти. Тоді ще ми не могли збагнути, що це таке і з чим його їдять.

Потім на роботу ніхто не став ходити. Почалася проблема зі світлом, із газом. Трубопровід був снарядами пробитий, витік газу був. Світло і все це відновлювали. Ми залишилися всі вдома. І хто як міг, так і почав потім виживати.

Одразу почали люди виїжджати, молодь, особливо в кого діти маленькі. У нас крайня вулиця, як в селище в’їжджаєш, перша вона. Не всі виїхали. І ми купкою всі трималися один одного. Почали нам допомогу, гуманітарку, постачати.

Кожна квартира, кожен будинок постраждав у перший же день обстрілу. Вікна, усе це вилітало, усе це руйнувалося, місиво було. Люди в сховища побігли, хто в школі сидів, хто в БК, хто по магазинах, де бомбосховище було, багато по підвалах у себе в приватних секторах сиділи. На буржуйках їсти готували.

Ні світла, ні газу, ніде нічого не було. Що відновлять – одразу ж і розбивається. Ось так ми виживали.

Це треба було просто пережити! Я не можу розповідати, це дуже важко. Я нікуди не виїжджала, усе на очах творилося... Без сліз не можу згадувати. Одні сльози.

Селищем літали снаряди, падало все, і від осколків, звісно, усе розліталося в різні боки. І були жертви. У перші дні обстрілу в нас одразу чоловіка одного вбило, і так були жертви, поранення, було все.